Заказ экскурсий по Львову:

Я в


Авто-екскурсии Львовом
Старый герб Львова Новый герб Львова
Українська мова ''Interes’но у Львові'' Русский язык ''Interes’но во Львове'' English
Interes'но во Львове - ваш персональный гид по Львову. Экскурсии по Львову

Францішек Яворський "Гуманіст над Полтвою"

Цікаво про Львів

Про те, що славетний гуманіст і приятель Яна Ольбрахта, Філіп Каллімах Буонакорсі, закохався у Львові у якусь звичайну кельнерку – добре знають історики нашої літератури. Зрештою, запальний італієць зовсім не приховував свого почуття і написав до свого ідеалу з-під зеленої вивіски таку кількість любовних віршів, що сьогодні отримав би пальму першости поміж поетами з каварень, що зітхають за панночками при касі. У такий спосіб на віки залишилася в історії вродлива львівська дівчина, і завдяки не якомусь посередньому віршу, але цілком добрій латинській поезії, над котрою сьогодні роздумують філологи, котру перекладає п. Ян Магера, з якою розкошує п. Казимир Хлендовскі та над котрою ламають голови історики: ким би могла бути ота Фаньоля – львівська дівчина з-під зеленої вивіски?

Бо замало для неї означення львівської дівчини, на красу котрої склалася уся львівська природа, і не вистачить сказати, що її лиця золота зоря рум’яниться блиском ягід і калини, а гнучка береза її матір’ю була, і срібна осика боязнь принесла тремтливу. І забракне, коли сказати, що від сходу і заходу блиск падав у її золоте волосся, з неба хмари – в очі ясні, що червінь троянди вилилась на її полум’яні уста.

Коханець латинської музи, приятель Помпоніуса Летуса і Платіни, двох сонць гуманізму, той самий Каллімах, котрий снував змову на життя папи Павла ІІ, у котрого були закохані римські "damigelle”, закохався сам аж у Львові, та ще й у кельнерку з винної господи! Якщо дев’ять олімпійських муз не остовпіли на ту звістку, якщо Аполлон не розтрощив своєї лютні зі злости і якщо не схопили спазми ревнощів лесбійську Сафо, то, очевидно, та львівська дівчина з-під зеленої вивіски була гідна любовного запалу поета і гідна його латинської лютні.

Проте, історик прагне довідатись, ким була Фаньоля, що стала пасією людини, славної в історії?

У темній задушливій пивниці тільки залізний каганець постать її освітлював, а у напівтіні поміж винними стелажами панував сміх та грубуваті розмови відвідувачів. Іноді лунала пісенька фривольна та безбожна, і вульгарний жарт оточував дівчину, котра під зеленою вивіскою розносила золотий напій.

Однак, вона з усмішкою приймала пияцькі залицяння, бо була от такою собі веселою дівчиною, що вино у шинку подає.

І отакій-то дистихи співав Філіп Каллімах, той що втікав від папської вендети, немов би його з місця на місце гнали дикі фурії, на хижому коні перелітав через скелі Апулії, перепливав Тиренське море, втікав з Пелопонесу – він, нещасний поет, котрому ні на Кіпрі, ні на Кріті не дали жити папські лєґати, котрий осів з розтрощеною лютнею аж у Канопусі, у гирлі Нілу, над берегами Скамадру, і оплакував свою долю, а від папської помсти втікав на Родос, Делос, до Константинополя – той самий Каллімах, котрий вже навіть у Львові знайшов собі приятеля, та не якого-небудь, а самого Ґжеґожа з Сянока, львівського архієпископа, – і це він писав вірші Фаньолі, котра у шинку вино розносила!

Отак між архієпископом та кельнеркою точилося життя переслідуваного італійця в холодному ґотичному Львові. Дні проходили у вчених розмовах у палаці, а вечорами вислизав колишній автор папських булл до господи, де серед пияцьких залицянь та сороміцьких жартів співав до розсміяної дівчини, що охоче роздавала поцілунки й вино.

Коли б ти була народжена на острові Делос, то перед тобою, дівчино, відійшли б у тінь чада Латони, і уславлений був би острів делійський на віки ім’ям Фаньолі.

Коли б Орфей відчув на собі проміння твоїх очей, то з певністю не шукав би на світі жодної Евридики – бо одна є лиш Фаньоля єдина!

Бо ж виросла ти з касталійських хвиль, о прекрасна, та один лиш Маро здатен вроду твою описати.

Зовсім нічого не розуміла з чудернацької мови Гануся, заправська дівка, але сміялася вдячно, сміялася солодко з таких мадригалів і з італійця дурного.

А він добряче, вочевидь, хильнув з хвиль кастальської глибини, бо усіх олімпійських богів спровадив до львівської господи та співав уперто, плутаючи з лілією троянди пурпурові, очі ясні з персами білими та рум’янцем, волосся божественний ореол з вирізьбленим із слонової кості профілем. Славу принад своєї коханої прагнув рознести поза рівнинні береги сцитійських рік, поза часи майбутніх віків.

Проте сміялась вона з італійця, рідиною золотою щедра частувальниця, та знову й знову по винній господі сміх шалів п’яними каскадами серед веселих гостей: той дівчину обіймає, инший поцілунку просить, і до кожного улегливою бути Гануся мусить, бо от такою собі була дівчина, що не гордує ні грошем, ані ярмарковим подарунком.

Грошей, однак, не набув надто багато італійський вигнанець, тому стогнав та зітхав зі смутком глибоким: коханій хотів принести те, що лісова дріада й німфа серед гущі дерев відшукає: горіхи зелені та квітів оберемок, голубів з пташками – хотів їй може хмари з неба принести срібні, сонця промінь золотий, з листя дерев зелень чудову…

І якщо його, котрий ніс такі дари до господи, хлопським словом не облаяла дівка заправська, то лиш тому, що вчений гуманіст видався їй якось ніби не зовсім… сповна розуму. А може то сила малмазії та аліканту такі дурні думки йому до голови несла ?

Отож, шкода стало їй італійця, а вслід за цим усміх солодкий впав на його упокорену постать і … Філіппо Буонакорсі, внук ясноволосої Латони зі звучною лютнею, став коханцем білявої кельнерки з-під зеленої вивіски.

І так потужно хильнув з кастальської глибини, аж йому латинські рими і радісні слова блукали у голові й вилітали у світ пісенькою про Фаньолині поцілунки, про обійми і так далі… Бо дуже нестримним був учень Помпоніуса, не вмів зберігати таємниці, любив похвалятися прихильністю дівчини, що під зеленою вивіскою вино розносила в господі.

Щастя Каллімаха було б однак повнішим, коли б грім вдарив в "однооку мамку” Фаньолі, вихор виніс усіх гостей з-під зеленої вивіски, а сама Фаньоля так зуби не вишкірювала б до кожного, хто тільки завітав до господи.

Ще "матуся” з одним оком не була аж надто великою небезпекою, бо в разі потреби вміла те око примружити вдячно і скромно, але п’яні гості настільки безцеремонно поводилися з ідеалом антагоніста папи Павла ІІ, що той одразу відчув у собі антиалкогольний дух і потребу у стриманому товаристві у Львові:

Нехай блискавку зішлють боги на того, кому прийшла вперше огидна думка вродливе дівча посадити за бочкою вина та її личком гожим, буйними розкішними персами, золотим ореолом волосся привабити до господи пияків.

Забуло однак вразливе серце приятеля латинської музи, що коли б не львівська господа під зеленою вивіскою, може і не зустрів би він Фаньолі на своєму шляху – і ще більше забулася душа поета, коли всіх, хто вино пив, блазнями вона назвала, не пам’ятаючи, що і Філіп Каллімах Буонакорсі не з самої лиш кастальської пив глибини…

Але найбільш вороже дивилася душа співрозмовника кардинальських бесід, коли швидка дівка з-під зеленої вивіски не пам’ятала про домовлені побачення, коли сміялася негідниця з натхнення латинської музи, коли від п’яного натовпу брала все: поцілунки та гроші. Тоді Каллімах був цілковито подібний до декадента сьогоднішніх часів, метав похмурі слова, крик зраненої душі ніс по готичному Львову або понуро потягував напій Бахуса, що ніс, як вода з Лети, забуття.

У такі-то хвилини він також погрожував, що за зневажене кохання помститься Фаньолі Зевс громовладний, що Посейдон тризубом її своїм дістане і Діана стрілою серце її прошиє…

Сьогодні з такої погрози дуже розсміялася б львівська дівчина, та й Гануся, попри поетичне ім’я Фаньоля, не надто багато видно мала поваги до повелителів Олімпу і до нестерпного італійця, що на чолі цілого почту грецьких богів крокував під зелену вивіску, до господи.

Раптом, посеред тієї поетичної зливи, грянув грім. Лиш не Зевс громовладний випустив його із своєї руки, а значно ближчий сейм у Пйотркові, ухвалюючи рішення видати Каллімаха папі Павлові ІІ як такого, що готував замах на главу Костьолу. Папська вендета сягнула навіть до Львова, а водночас з нею з’явився перед очима поета привид понурих казематів у підземеллях замку св. Ангела і жовті хвилі Тибру, в котрих зникали трупи засуджених смертників.

Отож, знову змушений був утікати наосліп поперед себе. Здавалося, що його, співця, вже навіть грецькі боги покинули. І у таку-то чорну годину залишився з гуманістом лишень Ґжеґож з Сянока, львівський архієпископ, та тільки Фаньоля, львівська дівчина.

Саме в той час над берегами Золотої Липи, посеред лісів і боліт, недалеко від Перемишлян, Ґжеґож з Сянока добивався для спадкового архієпископського села Дунаїв назви містечка. Сам там дуже охоче і часто перебував, а зараз, у хвилину тривоги, привіз у той затишок італійця, знаючи, що буря над його головою рано чи пізно стихне, а у такому Дунаєві не знайде його навіть сам папа Павло ІІ. За Каллімахом потягнулася також Фаньоля, і така мала, проте дуже особлива компанія: архієпископ, поет і з-під зеленої вивіски дівчина, опинилася над чарівним дунаївським ставом.

Було то дивне товариство, але на ті часи, на переломі середніх віків, траплялися і такі особливості. Зрештою, Фаньоля не могла нічим скомпрометувати оселі в Дунаєві, бо ж вроду її оспівував славетний гуманіст, а сам архієпископ, що "від природи певним чином до цноти призначений”, зовсім не зважав на злісні людські язики.

Отож, бажаючи справити гуманістові приємність, він часто запрошував до свого столу львівську дівчину, а сам навіть латинським віршем кпив з Каллімаха та його любовного запалу. Останній відповідав йому також латинськими епіграмами і так вони там в Дунаєві забавлялися: архієпископ, поет і… з-під зеленої вивіски дівчина.

А коли у 1472 р. Філіп Каллімах Буонакорсі, виїжджав на широкий світ до Кракова, де його чекали великі почесті та королівська прихильність, то поряд зі схлипуваннями та сльозами Фаньолі, що пливли немов рясним потоком діамантів, віз у подорожній торбі тридцять дві елегії і двадцять вісім епіграм, написаних на честь… от такої собі дівчини, що вино під зеленою вивіскою розносила в господі.

Він пішов до вершин, а вона заміж вийшла, вродлива дівчина, і отак з великого кохання залишились лиш оті епіграми та елегії, котрі Каллімах на багато рук та примірників наказав переписати і на них-то свою поетичну славу збудував серед знайомих…

Бідна львівська дівчина! Ніби-то славу її принад розніс по світу щасливий коханець, ніби-то про неї ще довгі роки не забував і все божественною Фаньолею називав – однак, з часом спогадів свого любовного шалу в господі соромитися почав, а самі елегії вигладжував неодноразово, поправляв, сміливі, нескромні, нестримані місця перекреслював і навіть сільське походження Фаньолі зміг одягнути у брехливу оторочку шляхетського пурпуру…

Немає, зрештою, нічого дивного, бо став Філіп Каллімах у Польщі великою людиною і було соромно королівському приятелеві, що колись був він закоханий… в таку-от собі львівську дівчину з-під зеленої вивіски.

Отож, з повною безцеремонністю поета і сьогоднішнього парвеню дав своїй коханці стрия-магната і навіть написав це в історії варненської битви, що поруч короля Владислава стояв лицар Леско Бобрітіус, стрий божественної Фаньолі.

І перекрутив метрику львівської дівчини так, що сьогодні даремно шукають історики справжнє ім’я тієї, котра знаменитого мужа музу надихнула багатомовною латинською піснею.

Але чи Фаня, Анна, Свентохна, Бобриція була більшої чи меншої шляхти, чи з боку варненського лицаря шукати її кревних, чи може також, що легше, у міських книгах у Львові, де часто зустрічається ймення Бобрів, Бобрків і Бобреків, то нічого у суті питання не змінить:

Назавжди вона залишиться дивовижно вродливою, ясноволосою юнкою, яку запальний італієць кохав ще тоді, коли сидів на львівській бруківці сумний і вимучений; ніколи про неї не забуде дослідник минулих часів: про Ганусю, що вино золоте розносила.



Назад в раздел
2009-2016 Права захищено - INTERES’но у ЛЬВОВІ.