Заказ экскурсий по Львову:

Я в


Авто-екскурсии Львовом
Старый герб Львова Новый герб Львова
Українська мова ''Interes’но у Львові'' Русский язык ''Interes’но во Львове'' English
Interes'но во Львове - ваш персональный гид по Львову. Экскурсии по Львову

Вітольд Шольгіня "Львівські бали в карнавальну пору"

Цікаво про Львів

Назва цієї розповіді випадково заримувалася. (В оригіналі: Lwowskie bale na karnawale. – Прим. ред.) Я хотів назвати її звичайно і конкретно, а вийшло ніби дещо претензійно. Після роздумів я все-таки залишив назву такою, якою вона мені написалася. Бо щось все ж у цьому звучанні є – якась ніби непостійність, легковажність, ніби безтурботність... Тобто, правду кажучи, все те, що повинно бути у настрої карнавального балу.

Сьогодні в нашій країні з цим буває по-всякому, бо такі тепер часи в Польщі, можна сказати, не надто бальні для більшості громадян. Але хто, не дивлячись ні на що, все ще має бажання на бал чи забаву, то якось там забавляється. Я ж згадую собі ті карнавальні бали й забави, у тому, давно минулому часі, у тому, єдиному в цілому світі місті – у Львові. Звичайно, я не знаю про них з власного досвіду, бо був тоді занадто молодим, але дещо –з усіх усюд – про них знаю.

Ах, як Львів умів бавитися... Усі без винятку, дещо старші львівські мемуаристи у своїх, не так давно виданих книгах спогадів пишуть про власні львівські карнавальні утіхи з ностальгією, зі сльозами на очах і з зітханням жалю за тими безтурботними часами, коли всі були такі прекрасно молоді й так чудесно щасливі. Власне, саме так пишуть про це два пани професори: Мар’ян Тировіч у своїй книзі «W poszukiwaniu siebie» та Ян Ернст (він же славний Еріян, засновник незабутнього знаменитого чоловічого естрадного вокального квартету) у своїх «Dwoch liniach zycia». З обох цих книжок я також черпав певні деталі.

Найпишніші львівські бали проходили в Міському каcино (осідку Літературно-художнього гуртка) на вулиці Академічній, у будинку Воєводства на розі вулиць Чарнецкого і Кармелітської, у так званій «Стрільниці» на вулиці Курковій (осідок стрілецького товариства) і у поміщицькому касино на вулиці Міцкєвіча. Стосовно цього останнього дехто вживав назву «Шляхетське», але офіційно воно мало назву «Народного». «Кінським» його охрестив львівський vox populi – через любителів коней і коноводів у великих поміщицьких маєтках. Це було ексклюзивне касино, призначене тільки для землевласників, недоступне для «народжених нижче», але инколи траплялися винятки з цього правила.

А тепер виберемося на карнавальну забаву, бал, маскарад, а може, костюмований вечір. Прошу не дивуватися стільком визначенням для цього відпочинкового заходу, на який ми уявно збираємося, бо він буде, якщо так можна сказати, синтетичний – у моїй розповіді він поєднує кілька різних форм забави і розваги колишніх львів’ян у згадуваному Міському касино.

 На жодний захід нас би не впустили без відповідного іменного, вишукано видрукуваного на художньо оформленому абонементі, запрошення, в якому була докладна програма вечора. Я маю у своїх зібраннях леополітанців кілька таких запрошень, кожне з традиційною вступною фразою: «Касино й Літературно-художній гурток у Львові, вулиця Академічна, 13, має честь запросити ЯВП (тобто ясновельможного пана)» – і тут прізвище, а потім часто додаток: «з родиною» – «на» – і тут назва забави: «Урочистість Облатка», або «Великий щорічний костюмовано-масковий вечір», або «Традиційна Новорічна ніч» – або ще якось инакше, тому що літературно-художні і розважальні заходи у Міському касино бували різні, залежно від року, сезону, різних свят й инших найрізноманітніших оказій.

 На порозі Міського касино гостей вітав сповнений власної гідности, старший віком швейцар, який, проводжаючи їх потім пізно уночі або вже й на світанні, використовував для цього власні віршики, складені ним відповідно до обставин. Бали у касино, карнавальні та різні инші забави відбувалися у просторих апартаментах на другому поверсі будинку з вікнами, що виходили на пам’ятник Корнеля Уєйского, який стояв на довгій, обсадженій двома рядами тополь алеї вулиці Академічної. До великої бальної зали зі стелею, багато оздобленою блідокремовою ліпниною, зі стінами з пілястрами, освітленими стильними бра, заходили через вестибюль, обставлений зручними кріслами й диванами.

З бальної зали прохід вів до меншої танцювальної зали, а з неї – до буфету, де був стіл з холодними закусками. До другого буфету зі столиками треба було піднятися кількома сходинками, там подавали гарячі страви й різні напої. А що подавали? Ану, загляньмо до одного з моїх історичних запрошень на так звану «Урочистість Облатка», що розпочиналася у суботу, 29 грудня 1934 року, о двадцятій годині. Ось меню спільної «облаткової» вечері: горілка й канапки, борщ у горнятках, свіжоспійманий карп з маслом, запечений індик з брусницею, французька салатка-компот, шарлотка «A ля рюс», пиво й вино, чорна кава й лікери. Вистарчить? І все це на Облатку – як не як «церковна» урочистість...

Може, когось зацікавить її тогочасна вартість? Прошу дуже: за всі ці гастрономічні та художньо-розважальні атракції, що розпочиналися після спільної вечері – танців, бриджу і рев’ю – треба було заплатити по три злотих з особи. Це дешево чи дорого? Чи ж я знаю... Знаю, власне, тільки те, що тодішній – шість десятків років тому – польський злотий, був зовсім, абсолютно зовсім иншим злотим, ніж теперішній. Я добре знаю, що нема ніякого сенсу порівнювати їхню вартість, але коли недавно довідався, що в одному з кращих гастрономічних закладів одного з більших польських міст за вхід на новорічну забаву треба було заплатити понад два мільйони злотих, то... – ліпше я не закінчу цього речення. А у львівському Міському касино перед останньою війною – три злотих... Світ змінюється, ой, змінюється...

Як це ще досі згадують бувальці балів у касино у Львові, на них панувала особливо приємна атмосфера, тому що збиралося товариство «зі світу інтелігенції, елегантності та добрих манер» (це цитата з однієї зі згадуваних книг). У касино грали різні оркестри, але завжди репертуар мелодій був пов’язаний з традиційною танцювальною програмою. Обов’язковим одягом чоловіків був фрак або смокінґ. До фраку обов’язковим був білий «метелик» на твердій манишці сорочки, а ті чоловіки, що приходили на бал у смокінґах, мусили мати чорний метелик. Білий метелик зі смокінгом завжди означав, що це кельнер. Військові приходили у парадних мундирах, а жінки – у вишуканих туалетах, переважно у довгих сукнях, і обов’язково зі справжніми прикрасами, а не з біжутерією.

Великі бали розпочиналися полонезом і вальсами, після яких йшли сучасні танці (звичайно, сучасні на той час), що змінювалися щороку або що два роки – танго, фокстроти, англійські вальси, чарльстони, а під кінець тридцятих років – ламбетвок. Запальну мазурку танцювали упродовж такого великого балу двічі – в його середині і під кінець. Друга, так звана «біла мазурка», яку танцювали над ранок, закінчувала великий бал. Правду кажучи, мало хто – окрім офіцерів чотирнадцятого полку Язловецьких уланів – умів її належно відтанцювати. Добрим тоном вважалося також залишити бал чи забаву перед закінченням.

Я вже тут згадував про місцезнаходження Міського касино – на вулиці Академічній, 13, у будинку, вікна якого виходили на пам’ятник Корнеля Уєйского. Скільки ж цей поет із бронзи на високому цоколі наслухався гамірних і музичних відголосків балів і забав у цьому касино... Я давно був у цьому переконаний, романтично оживляючи цей скромний бюст автора «Хоралу». В результаті кілька років тому я написав на цю тему віршик львівською ґварою («балаком»), що має назву «Святині, будинки і пам’ятники».

Бали у будинку Воєводства (чи, як його з повагою, урочистістю і зворушенням називали в ті далекі часи старші львів’яни – «понамісницьким палацом», адже колись тут була резиденція цісарсько-королівського австрійського намісника), а отже бали під ауспіціями (покровительством) львівського воєводи і політичної влади, були за своїм настроєм ніби натягнутими, надто офіційними і не занадто церемоніальними. Зрозуміло – «балювала» влада.

У подібному, більш серйозному настрої минали щорічні міщанські бали у «Стрільниці». На цих балах такий настрій панував насамперед через не наймолодший, говорячи евфемізмом, вік учасників балу. Значно живіше й веселіше забавлялися на балах молодих архітекторів, що проводилися у приміщеннях Спілки резерву офіцерів, та на балах молодих банкірів у красивих приміщеннях Клубу банкірів.

Але особливо гучно і зі справжнім розмахом бавилися на костюмованих маскарадах у Палаці спорту на вулиці Зеленій, в ремісничій «Зірці» на вулиці Францисканській і в будинку матірного «Сокола» на розі вулиць Сокола й Зіморовича, у якому великі спортзали перетворювалися на бальні.

Серед чисельних карнавальних балів у тому Львові, який я так ностальгічно оспівую, найпрекраснішим і найоригінальнішим був бал, який влаштовували офіцери вже стільки разів згадуваного мною славного чотирнадцятого полку Язловецьких уланів. Цей полковий карнавальний бал завжди відбувався першого лютого – у день народження тодішнього найвищого начальника польських збройних сил, пана Президента Речі Посполитої Ігнація Мосціцкого. Місцем такої великої та гучної танцювальної забави спочатку були зали для прийомів відремонтованого прекрасного готелю «Краківський» на Бернардинській площі, а потім зали найрозкішнішого у Львові готелю «Жорж» на Марійській площі.

До прекрасно оздоблених зал такого лютневого вечора прибував увесь офіцерський корпус полку з дружинами, нареченими і обраницями серця панів офіцерів. Учасники балу з’являлися тут поступово, за сакраментальним, давно встановленим «графіком»: спочатку наймолодші офіцери зі своїми подругами, потім – старші офіцери, і найпізніше – найстарші за рангом офіцері. Насамкінець на бал прибував генерал – командуючий Львівського округу №6 чи генерал-інспектор армії (адже у Львові, окрім Командування округу корпусу, перебував також Інспекторат армії), або й обидва ці пани генерали разом.

Коли одного чи иншого генерала (або ж обох) запроваджував до головної бальної зали командир 14 полку Язловецьких уланів полковник Едвард Ґодлевскі, фанфаристи полкового оркестру грали на своїх трубах генеральський марш. Бал розпочинався, як звичайно, полонезом, і навіть не допускалася думка порушити цю засаду. Скрупульозно дотримувалися ще однієї засади: вранці наступного дня бал завжди закінчувався «білою» мазуркою.

Якщо полонез – церемоніальний, повільний і спокійний танець, який тоді, у старій Польщі називався «ходячим», виконувався учасниками балу переважно досить правильно, то «біла» мазурка завжди була важкою для загалу, натомість це був показовий танець панів офіцерів язловецької «чотирнадцятки» – вони виконували його надзвичайно майстерно. І не було в цьому нічого дивного чи неочікуваного – у цьому львівському кавалерійському полку більшість молодих офіцерів походили з малопольських аристократичних і поміщицьких родів, які культивували старі польські традиції, а серед них і народні танці.

(Тут до слова додам, що молодим офіцером 14 полку Язловецьких уланів був колись також вроджений львів’янин, а потім головний комендант Армії Крайової, а після Варшавського постання Головнокомандувач Польських збройних сил – генерал дивізії Тадеуш Бур-Коморовскі...)

За кілька хвилин до півночі танці переривали, до бальної зали вносили срібні таці з келихами вина, після чого командир полку підносив тост на честь і за здоров’я винуватця урочистості – іменинника пана Президента Ігнація Мосціцького. Після тосту розпочинався котильйон – групова танцювальна забава з фігурами, в якій танцівників «позначали» оздобними «орденами» – різними для кожної танцювальної пари: амулетами, букетиками, бантиками і т.д. Танцювали досить довго в ритмі вальсу, створюючи різні танцювальні фігури за командою котильйонового розпорядника танцю.

Красиві туалети дам, парадні мундири офіцерів, яскраве світло кришталевих канделябрів, мелодійні тони котильйонових вальсів, гомін веселих голосів, запах квітів, парфумів і вина – все це разом складалося у неповторний і незабутній карнавальний настрій. Настрій, який багато років тому у Варшаві, розмовляючи у... молочному барі (о, прозо тодішнього буденного життя!), з сумом і розчуленням згадував вже тоді сивий колишній офіцер уланської «чотирнадцятки» з горішнього Личакова...

А коли розпорядник котильйону в якийсь момент протяжно виголошував по-французьки чергову команду: «Ронд»!, що було рекомендацією створити кілька танцювальних кіл, до цих кіл, сформованих жінками, вбігали наймолодші офіцери, тобто підпоручики, і вручали усім дамам букетики квітів.

А от звідки бралися ті квіти у бальній залі. У певний, визначений момент двері широко відчинялися і два молоді офіцери в історичних мундирах уланів (а може, кавалеристів) Варшавського князівства вводили через них до зали двох прекрасних верхових коней чистої англійської крові, нав’ючених кошиками, повними тими квітчастими букетиками. Власне ці букетики молоді підпоручики вручали дамам. А вони, в подяку за це, повинні були погладити уланських коней. Чи й підпоручиків також – про це історія мовчить. Крім того, в готельному холі коні за свою послугу отримували матеріальну винагороду – грудки цукру, після чого поверталися в язловецькі казарми «чотирнадцятки» на Личакові.

А бал тривав далі. Віденські вальси перепліталися з англійськими, танго з фокстротами, румби зі слоуфоксами – аж до традиційної, майже обрядової, але завжди надзвичайно запальної «білої» мазурки на світанку, яка закінчувала уланський бал.

Ось так у тому Львові виглядали бали, у яких брали участь люди, що підбиралися (повторю визначення, яке вже було раніше цитоване) «зі світу інтелігенції, елегантності і добрих манер». Але в таких балах брали участь і люди, що не належали до згаданого світу. А саме ті, хто ці бали – так би мовити – службово обслуговували. А обслуговуючи, оцінювали їх часто зовсім инакше, ніж учасники балів. Нехай переконає нас у цьому хоча би така розповідь Щепка з «Веселої львівської хвилі» в його діалозі з нерозлучним Тоньком:

ЩЕПКО: Сервус, Тоньку! Добри, жи я цєбі здибал. Ти віш – цось такєгу ту я єщи, як длугу жиїм, тум ні відзял.

ТОНЬКО: Я тиж ні.

ЩЕПКО: Цо ні?

ТОНЬКО: Аво, такі пори – раз зімну, раз цєплу, раз в’ятир, раз фольґа.

ЩЕПКО: Хто сі цєбі пита у пори – я хцем власні ґадаць цалкім цо іншеґу, цо ти.

ТОНЬКО: Ну ту файну, я тиж хцем ґадаць цалкім цо іншеґу, цо ти.

ЩЕПКО: Ні руб мі, Тоньку, іритації серца; я ці мувім: твої цо іншеґу є інши, як мої цо іншеґу, рузуміш?

ТОНЬКО: Е, як так, ту цалкім цо іншеґу... Та так тша билу одразу ґадаць, а ні зраня робіць мі такі злосьни пучонтик.

ЩЕПКО: Віш цо, Тоньцю? Я юж відзял ружни забави, алі такі сьлічни, такі цудни, такі аліґанцкі – то ні!

ТОНЬКО: Хтури забавкі?

ЩЕПКО: Ао, те пузавчурайши.

ТОНЬКО: Та хіба вчурайши.

ЩЕПКО: Ні жадни вчурайши, ані пузавчурайши, бу ту билу пузавчора вєчур.

ТОНЬКО: Ну файну – алі ґрунт, кєди сі забава скуньчила?

ЩЕПКО: Вчора.

ТОНЬКО: Ну ту відзіш, жи такуй на мої вишлу, жи ту вчора.

ЩЕПКО: Ну ту цо, жи сі вчора скуньчила, алі зачнела сі пузавчора.

ТОНЬКО: Я лічим забавкі, кєди сі сконьчи, а ні, кєди сі зачина.

ЩЕПКО: То хіба такі минтикаптус, як ти, лічи забавкі уд коньца.

ТОНЬКО: Ну бу така забавка, жи сі зачина вєчур і зара вєчур сі коньчи, ту сі ні назива у мні жадна забавка.

ЩЕПКО: Мні сі рузходзі о ту, жиби ти вєдзял, у хтури забавкі сі рузходзі.

ТОНЬКО: Та я вім! У теґу Туважиства...

ЩЕПКО: Ну, ту слухай.

ТОНЬКО: Ео, яґби ти там робіл за ґосьця, ту я би м’ял цо слухаць, алі ти там бил за пумуцніка уд піва. Як сі піву наліва ду ґілайзи, ту я вім.

ЩЕПКО: Алі цо я сі там напатшил, браці, а напатшил!

ТОНЬКО: Ну, ну, ну...

ЩЕПКО: Музичка била пірша кляса, алі цусь ім ні бардзу кляпувалу, бу ні м’єлі ґрамофона. Ту єдин вар’ят взьол су такі тромби уд ґрамофона, сьпівал до ній ду сьродка, тай хцял, рузуміш ти мі, жиби вшисткі вар’яти мисьлелі, жи ту ґрамофон сьпіва, а ні ун.

ТОНЬКО: А кубіти файні билі?

ЩЕПКО: Як кубіти зачнелі пшиходзіць, ту я м’ял єщи час з руботу і шпанувалим, а кажда м’яла на собі сьлічни туалєти.

ТОНЬКО: Ту то била машкарада?

ЩЕПКО: Ні, та сконд!

ТОНЬКО: Ао ґадаш, жи билі пупшибірани за туалєти...

ЩЕПКО: Га-га-га! Вар’ятуньцю слодкі! Та то ні така туалєта, як ти си мисьліш, жи со в кіні, абу ґдзє. То такі сукєнкі цудни, їдвабни.



Назад в раздел
2009-2016 Права захищено - INTERES’но у ЛЬВОВІ.