Заказ экскурсий по Львову:

Я в


Авто-екскурсии Львовом
Старый герб Львова Новый герб Львова
Українська мова ''Interes’но у Львові'' Русский язык ''Interes’но во Львове'' English
Interes'но во Львове - ваш персональный гид по Львову. Экскурсии по Львову

БУЛО НЕ БУЛО

Легенди Львова

ЯК ЖІНКИ ЛЬВІВ РЯТУВАЛИ

 

Коли татари в 1283 році пробували захопити Львів, то хан Телебуга захотів дізнатися, як довго зможуть оточені протриматися. А простояв він під містом два тижні і вже собі думав, що львів'яни мусять від голоду вимирати.

Виряджено було татарських послів і вони стали гукати під брамою, щоби пустили їх. І вже, було, хотіли львів'яни відчинити браму, як про теє дізналося жіноцтво й почали вони просити, щоби ще зачекали.

Хутенько розбіглися львівські жінки по хатах і повикочували на вулиці порожні діжки, поставивши їх горі дном. Тоді повимітали з комірок усю крупу й муку, яка там була, й засипали дно хто крупою, хто мукою, а хто зерном так, аби ще й вершок стримів.

– От тепер ми вже готові, – сказали жінки, – пускайте бузувірів. Рушили татарські посли через місто, а тут, куди не глянь, стоять діжки, повні харчів незліченних. Та ще мало того. Повипускали жінки усю пташину й худобину з хлівців на вулиці, що послам довелося палки в руки взяти, бо свині їм проходу не давали, а гусаки розлючено сичали.

Побачили посли таку силу‑силенну різної живності і дуже смутними назад вернулися. А хан Телебуга, як вислухав їх, то зараз велів усьому військові збиратися й рушати додому.

 

ЛЬВІВСЬКА КАТОРГА

 

Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п'яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив.

Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати.

Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу.

Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам'ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.

 

ЩО ЛЮБОВ СПОЛУЧИТЬ

 

Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”.

У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю.

Італієць втратив будь‑яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума.

Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей.

Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах.

Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи.

Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання.

Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев'ять днів і сам зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою.

Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки.

Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов'язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поста Шимона Шимоновича:

Що любов сполучить,

І смерть не розлучить.

 

ЛЯПАС, ЩО КОШТУВАВ ЖИТТЯ

 

Ганнуся Вовчківна була одною з найчарівніших панянок міста Львова наприкінці XVI століття. Багато кавалерів за нею упадало, але її увагою користали тільки двоє: Павло Оленик та італієць із Флоренції Урбан Убальдіні. Біда тільки, що панна дарувала свій чарівний усміх обом їм з одинаковою теплотою.

Хтозна доки тривало б це упадання за її серцем, якби не весілля Ганни Луцької. Обидва зітхальники були серед запрошених. І от під час танців вони водночас запросили Ганнусю до танцю.

Панна могла б і подумати, перш ніж вчинити те, що вчинила. Але думати їй не хотілося. І вона подала руку смаглявому флорентійцю.

Павло не був ані іспанцем, ані сіцілійцем. Був місцевим українським шляхтичем, але гонор свій цінував високо. І виміряв смачного ляпаса на обличчі Урбана.

Музики враз перестали грати, а пари спинилися. Ніхто не встиг втрутитися, коли італієць висмикнув кинджал і вдарив Павла в живіт. Хлопець упав непритомний.

Конаючого Павла понесли в будинок його батьків, а Урбан мусив стати перед судом у Ратуші. А суд у ті часи карав за вбивство стратою.

Лавники визнали італійця винним і був би він стратив голову, якби не жіноча облога Ратуші. Молоді панни й поважні матрони так ревно плакали й благали милосердя, що радники завагалися.

Та жіночі ридання мало що помогли б. Несподівано потерпілий і його родина виявили незвичну шляхетність. Павло з ложа смерти послав своє пробачення італійцеві і всю провину брав на себе.

Павло помер, а Убальдіні дістав руку багатої шляхтянки, даючи початок славному у Львові роду патриціїв.

 

ДИТЯЧИЙ ПОХІД НА ЛЬВІВ

 

1624 року татари напали на Галичину і взяли великий ясир. Коли вже вони рушили додому, за ними в погоню кинувся коронний гетьман Станіслав з Кінецьполя.

З полоненими тікати важко і ординці, відібравши здоровіших, решту жорстоко вимордували, зоставивши живими тільки дітей.

Сталося це на березі Дністра під Мартиновим. Татари втекли, а діти розбрелися по кущах та по плавнях, у пошуках їжі. Зовсім маленькі плакали коло своїх повбиваних батьків.

Страшну картину побачив гетьман. Вояки й козаки почали шукати й збирати дітей докупи. На селах взяли вози і на кількох десятках возів відправили дітей до Львова.

Той наїзд ясних голівок сполошив усю Ратушу: що з ними робити і як їх годувати?

Довго мудрували радники, аж урешті вирішили виставити дітей на Ринку і роздати бажаючим у сім'ї.

Людей збіглося видимо‑невидимо. Ніхто не думав, що бажаючих взяти до себе сиріт виявиться аж стільки. Радникам ледве вдавалося керувати тією стихією. Писарі, втираючи піт, нотували, кому яка дитина попала, аби потім можна було наглядати, чи добре їй ведеться.

Такими були львів'яни, коли горе стукало в їхні брами.

 

ПЕРНАТИЙ КІНЬ

 

1911 року сталася чудернацька пригода: по Львову ходив кінь у пір'ї. А трапилось ось що. До одної ресторації під'їхала фура, повна бочок з вином. Одна бочка випала й розбилась, а вино витекло на бруківку. Поки бочки розвантажували, кінь собі добряче того вина нахлебтався.

За якийсь час фірман завів коня до стайні і той відразу беркицьнув на солому. Ліг і копита відкинув.

– Ото халепа! – каже собі фірман. – Коняка здохла, то бодай шкіру продам.

Пішов він по шкуродера і той раздва шкуру з коня здер.

Тим часом другого дня вранці кінь нарешті очуняв і вийшов зі стайні. Люди з галасом збіглися поглянути на чудо.

Була осінь, і дули вітри. Сердешні жіночки забідкалися, що коневі зимно, і хутенько принесли цілу корзину пір'я та обсипали його з ніг до голови. Пір я відразу прилипло і кінь перетворився на казкову істоту.

Шкода, що нас із вами там не було.


ПАНІ АБРЕКОВА – ПОСТРАХ ЛЬВОВА

 

Наприкінці XVI і на початку XVII століть кожен львів'янин, прокинувшись вранці, запитував:

– А які новини від пані Абрекової?

То був улюблений жарт: втрутитись у розмову і спитати:

– Цікаво, а що на те скаже пані Абрекова?

З тих реплік у вашій уяві може витворитися образ пані Абрекової як всесвітньої пліткарки. Але насправді пані Абрекова могла й пари з вуст не пускати, бо все відбувалося поза її волею.

Просто пофортунило їй у тому, що мешкала вона на Рийку і віконниці її перетворилися на вуличну газету, звідки можна було вичитати останні львівські плітки та помилуватися дотепними карикатурами. Першою жертвою впала сама пані Абрекова – якийсь шибайголова написав про неї ущипливий жарт. Жарт сподобався і звідтоді кожен, хто бажав поділитися свіжою пліткою чи насмішкою, старанно виписував їх на віконницях бідолашної пані Абрекової.

Особливою популярністю віконниці користувалися в часи ярмарків, бо забава перетворювалася на міжнародний конкурс, дотепів і сатири. Дійшло до того, що вже кожен тремтів перед „пані Абрековою” і з полегкістю зітхав, коли чув, що черговий жарт не йому адресований. Врешті численні скарги поштивих міщан переповнили терпіння магістрату і той видав суворе попередження пашквілянтам. А ідо цього ніхто не злякався, то біля вікон пані Абрекової виставили ще й варту.

До боротьби з жартівниками прилучилася і церква. Священики щонеділі на проповіді скликали на їхні нещасні голови гнів Господній.

І так поволі та перша львівська стіннівка занепала, хоча про пані Абрекову ще довго пам’ятали і згадували її ім’я.

 

ГОДИННИК БЕРНАРДИНІВ

 

Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.

На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п'ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.

Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?

Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.

І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.

Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?

І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п'ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.

З тих пір у пам'ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п'ять хвилин.

 

КОПЕЦЬ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ

 

На львівському передмісті оповідали свою історію про те, як насипано було пагорб.

Після того, як у 1848 році цісар відмінив панщину, пани усе не могли з цим змиритися і бунтувалися. Врешті цісареві набридло слухати їхні нарікання та втихомирювати бунт і він поставив умову:

– Якщо ви у Львові насипите таку високу гору, щоби з неї Відень можна було побачити, я верну вам панщину.

Пани вхопилися за цю можливість і кинулися насипати гору. Землю возили тачками, носили в лантухах, у ряднах, і що тільки насиплять кілька метрів, зараз котрийсь вибереться нагору і дивиться в далекогляд, чи не видно Відня. Та ба – занизько.

Довго вони возили ту землю, аж їм руки німіли, ноги вгиналися і в голові наморочилося. Та так і не зуміли висипати достатньо високу гору і мусили покинути те невдячне завдання. А щоб робота не пропала намарне, присвятили її Люблінській унії.

 

КАТ, ЩО ЗРАДИВ СВОЄ РЕМЕСЛО

 

У 1508 році трапилася зі шляхтичем Єронимом Добростанським прикра пригода. Повертався він через катедральний цвинтар увечері п'яний як чіп і голосно виспівував батярські пісні.

Якраз на ту пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити:

– Як же вам не соромно у святому місці такі нісенітниці виспівувати?! Та ці невинні слова так розлютили гульвісу, що він вихопив шаблю і кинувся на школярів.

Либонь він не усвідомлював того, що чинить, і шабля, свиснувши в повітрі, розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він схаменувся і, побачивши, що зчинився гвалт, кинувся тікати. Але брами міста вже були зачинені.

Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани, а що кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок, шляхтич не вигадав нічого мудрішого, аніж сховатися в кляшторі домініканів. За давнім звичаєм, кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок у будь‑якій церкві чи монастирі, а переслідувачі не мали права ступати на святе місце.

Однак міщани і школярі були настільки роздратовані, що виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на цю пору не з'явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей. Натомість Єронимові запропонували, аби віддався на ласку магістратського суду.

Шляхтич не мав вибору і врешті здався. Сторожа відвела його до в'язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і лавників. Вина затриманого була безперечна, та він і сам, протверезівши, не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким самим пригніченням вислухав він і присуд на страту.

Родина засудженого не марнувала часу і вдалося їй підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, але йшов на страту з гордо піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в'язниці, вволили його останнє бажання – принесли з винярні глечик мальвазії. Це виразно підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу.

На Ринку зібралося людей видимо‑невидимо, але в їхніх очах непомітно було співчуття. Кат уже чекав біля стовпа перед Ратушею, біля якого відбувалися страти. Цей стовп називався пранґером і зараз міститься в подвір'ї історичного музею. Єроним ковзнув поглядом по натовпу і помітив, що хтось подає йому знаки, але роздивитися не встиг, бо кат узяв його за руку і підвів до колоди.

– Клади голову, – пролунав хрипкий голос ката.

Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову. Катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих. Та, коли меч опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а лише легко поранив. У натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати і кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану.

Тут уже всі прийняли це за Господній знак і війт зупинив страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося загоїти і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду.

Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою і частенько серед ночі з'являвся львів'янам на Ринку, якраз на тому місці, де відбувалися страти. Дух ката загрозливо розмахував мечем і щось намагався гукати, але з горла виривалося лише нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причиняв і поступово запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть склали пісеньку:

Пане майстер, де ся дів?

Шо ти нині зночі їв?

Чи собаку, чи кота –

То для тебе смакота!

І тоді розлючений дух вискакував з‑поза прангера і махав мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати ці слова опівночі біля прангера, то з явиться примара.

 

ЯК ПРЕЧИСТА ДІВА ЧЕЛЯДНИКА ПОРЯТУВАЛА

 

У 1663 році сталася в нашому місті дивна пригода, яку собі ще довго переповідали міщани.

В каплиці Домагаличівській, котра присвячена була найсвятішій Панні Марії, був завше великий тлум люду. Особливо це стосувалося тої пори, коли загрожували Львову війни і лихоліття.

Трапилося так, що один челядник зайшов до каплиці помолитися, маючи у кишені сто дукатів панських, зав'язаних у хустинку. І коли він, занурений у молитву, клячав серед тлуму, викрав йому хтось ті гроші.

Після отченашу вийшов дворянин з каплиці і раптом спостеріг пропажу. Кинувся з плачем назад і, пропхавшись поміж людей, почав із жалем нарікати перед найсвятішою Панною, що саме тоді, коли він їй молився, у нього вкрали гроші.

– Що ж я тепер панові свому скажу? – бідкався він. – Де ж він повірить, що в такому святому місці можуть обікрасти? Прошу тебе, Діво Маріє, поможи мені, бо ж то через тебе мені біда така сталася.

Врешті у розпачі рушив до виходу. І так ото, виштовхуваний тлумом, відчув, як підказує йому якийсь таємничий голос: „Якщо комусь у святому місці випадає красти, спробуй і ти щастя”.

Челядник, сам собі дивуючись, пірнув рукою до кишені якогось чоловіка, що поруч нього пробирався до дверей, і витяг досить тяжкенького вузлика. Хутенько кинув собі за пазуху і поквапився додому.

Всю дорогу, йдучи містом і стрічаючи багацько перехожих, навіть не важився зиркнути на ту крадіж. Щойно в хаті витяг вузлика і побачив, що ті ж таки гроші панські назад собі вернув.

 

ПРИВИД ЧОРНОЇ ТРУНИ

 

В давні часи у Ратуші не раз бачили привид. З'являвся він опівночі у вигляді чорної труни, рухався поволі залами і сходами й при тому скрипів та стогнав. Стогін луною розливався по Ратуші, піднімаючись угору, де мешкала сім'я трубача.

Нічна сторожа перелякано хрестилася.

Привид мав свою історію. Колись львівські судді погано розібралися зі справою і засудили невинного на муки в катівні та кару смерти. Згодом помилка виявилася, але вже було пізно.

Звідтоді й почала чорна труна з'являтися як вічна осторога для суддів.

А щоб завше про той випадок пригадували, розбираючи нову справу, на обкладинці лавничої книги, де містилися судові рішення, написано великими літерами: "ПАМ'ЯТАЙ ПРО ТРУНУ, ЩО ПО СХОДАХ І ЗАЛАХ ХОДИЛА".

Кожен, хто брав до рук лавничу книгу, відразу чув, як йому мороз попід шкіру йде. І добре думав, перш ніж приректи когось на тяжку кару.

 




Назад в раздел
2009-2016 Права захищено - INTERES’но у ЛЬВОВІ.