Заказ экскурсий по Львову:

Я в


Авто-екскурсии Львовом
Старый герб Львова Новый герб Львова
Українська мова ''Interes’но у Львові'' Русский язык ''Interes’но во Львове'' English
Interes'но во Львове - ваш персональный гид по Львову. Экскурсии по Львову

КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО

Легенди Львова

ОЛЕЛЬКОВІ КНИГИ

 

Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:

– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.

– А то ж яку? – здивувався Данило.

– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.

Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.

– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?

– Ага, якраз сушу.

– Де ж вони? – здивувалися всі.

– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.

 


ЗМАГАННЯ МАЛЯРІВ

 

Якось при королівському дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався і похвалив.

Почувши теє, Олелько відразу наїжився:

– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.

Король піймав його за язик:

– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?

– Хоч би й зараз.

Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.

– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?

– Я можу намалювати будь‑якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.

– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.

– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.

– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.

І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.

– Я виграв, – сказав Олелько.

Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.

– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?

– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.

Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.

– Яких звірів? – спитав король.

– П'ять дощових хробаків.

Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.

 

ДАНИЛО В ГНІВІ

 

Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.

Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.

Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.

Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:

– Найясніший королю…

– Замовкни! – обірвав його той на півслові.

– Благаю!

– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!

– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.

Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.

 


КОРОЛІВСЬКИЙ КІНЬ

 

Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.

Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.

Якраз на ту пору нагодився Олелько.

– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.

– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.

– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.

І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:

– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?

– А то яку?

– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.

– То він, напевно здох! – вигукнув король.

– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.

Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.

 

ЗАКЛАД

 

Олелько деколи втрачав міру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору.

Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.

– О‑о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.

– Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.

– Звідки ж ти береш гроші на банкети?

– А я закладаюсь на гроші.

– І виграєш?

– Як коли.

– Ану закладися зі мною.

– Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.

– Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.

Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:

– Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!

Данило розсміявся і зіскочив на долівку:

– Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.

– Ну, я вже знаю, що від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.

– Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.

Вони вийшли на подвір'я і Олелько сказав:

– Можемо закластися, що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих.

І король, і воєвода мало не попадали з реготу.

– Добре, ми заклад приймаємо і завтра ополудні будем тут. Наступного дня король зі всім своїм почетом прибув до Олелькової оселі.

Сяючий вигляд воєводи свідчив про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти. Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням чекали, хто виграє.

– Ти програв, – з порога вигукнув воєвода. – Нема в мене ніякого чиряка.

– Ну, що ж, така моя доля, – зітхнув Олелько. – Але я б хотів пересвідчитись.

Воєвода нерішуче затупцяв на місці:

– Тут купа людей.

Це свідки. Коли маєш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.

Одним словом, воєвода скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.

– Я програв, ось ваші п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.

– Не розумію, чому ти тішишся? – дивувався король. – Адже ти програв!

– Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми, – на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!

Сміялися всі, крім воєводи. Т а це й зрозуміло.

 



ВЧЕНІ ГУСИ

 

Коли Олелько був в опалі, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.

Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!

– Чиї то гуси? – питається у пастушка.

– Боярина Недана.

Олелько знав, що усі бояри подалися з королем у похід, і сказав:

– Передай боярині, що я міг би навчити її гусей по‑людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись. Коли це під вечір пригнав пастушок:

– Бояриня згодна. Чи двох місяців стане на науку? Олелько подумав хвильку і кивнув:

– Стане.

– Ну то завтра вранці я прижену гуси.

Але Олелько і гадки не мав учити гусей, а любенько різав їх по одній та й їли з жінкою.

– Ой, це нам так не минеться, – зітхала жінка, але Олелько тільки сміявся. Минуло два місяці, і прийшов пастушок за гусями:

– А що, навчилися гуси по‑людському балакати?

– А як же! Так шваргочуть, що хоч вуха затикай. Ну, скажу я тобі, халепа буде, коли боярин повернеться.

– А що таке? Бо боярин якраз нині вернувся.

– Спитай боярині, що маю робити, бо гуси змовилися, що коли боярин приїде, то розкажуть, як бояриня з джурою любляться. Та й не тільки про це, бо вони, виявляється, багато чого знають і про челядь: хто, з ким, коли…

Пастушок чимдуж помчав до боярині і все їй переповів. А та, як вислухала, то не захотіла чути про вчених гусей:

– Перекажи Олелькові, нехай їх до чорта поріже і забуде, що колись брався вчити. Кляті гуси! Ти їх годуй, плекай, а вони тобі он яку капость замислили!

 


СОН

 

Один боярин за столом вирішив покпити з Олелька та й каже:

– Снився мені сон, мовби ми з Олельком літали попід хмарами. Літали, літали, аж поки не попадали на землю. Тільки я впав у мед, а Олелько – в гноївку.

– Боже мій! – підхопив його мову Олелько, не давши нікому приснути сміхом. – Я бачив такий самий сон. Але ж ви не договорили, що було далі. Коли ми вибралися – ви з меду, а я – з гноївки, – то почали одне одного облизувати. І мені бігме смакувало більше!

Отут вже пролунав такий гучний регіт, аж тарілки застрибали, а келихи задзвеніли.


ОСТАННЯ ВИТІВКА БЛАЗНЯ

 

Після смерти короля Данила сів на престол молодий король Лев. Олелько на ту пору вже зістарився і для нього настали тяжкі часи. Жив він з жінкою бідно, а піти знову до королівського двору блазнювати в поважному віці вже не випадало.

Одного ранку сиділи вони з жінкою біля печі та й журилися, а в хаті – ні рісочки, ні пляшечки.

– А тоді ж на нашім весіллі сам король гуляв! – зітхала його жінка.

– І лилось вино рікою! І аж два бики було запечено! – облизався Олелько.

– Ледве ще перед смертю колись так добре наїмося.

Згадка про смерть війнула метеликом в Олельковій голові і закружляла вихором.

– Є! – ляснув себе долонею по чолі.

– Що є? – здивувалася жінка.

– Є спосіб, як дістати гроші! Піду до короля і скажу, що ти померла, а грошей на похорон катма. Хай мені дасть сотню талярів. Що ти на це?

– Ну коли іншої ради нема, то нехай і така буде. Тільки ж ти плач і побивайся, а то не повірять тобі.

– От лихо! Чого‑чого, а плакати я не вмію. Усе життя тільки те й робив, що когось смішив.

– Зараз навчишся, – сказала жінка і несподівано сипонула попелом чоловікові в очі. Олелько зойкнув та кинувся до води. Коли врешті промив очі. вони були червоні, як буряки і сльозилися.

– Ну, тепер мені й самій плакати хочеться, як на тебе погляну, – сказала жінка, і старий блазень поплентався до королівського замку.

Всю дорогу тер сльози і шморгав носом. Коли він врешті з'явився перед королем, який саме оглядав жеребців на конюшні, вигляд у нього був просто жалюгідний.

– О, хто до нас прийшов! – вигукнув король. – А чого ти такий зарюмсаний? Яке в тебе горе?

– Ой, ясний королю! Таке горе! Таке горе! Жінка моя, царство їй небесне, померла, а я не маю за що її поховати і поминки справити.

– Що ти кажеш? – похитав головою король. – Горе в тебе і справді велике. Самим співчуттям я тобі не поможу, зате грошей дам. Сто талярів тобі вистачить?

– Ой вистачить, пануньцю, вистачить.

Узяв Олелько гроші, прийшов до хати, а жінка й каже:

– Слухай, старий. Коли тобі вдалося, то мусить і мені вдатися. Піду я до королеви Констанції та скажу, що ти помер, мусить і вона зласкавитися.

Олелькові це припало до вподоби, і він погодився. Жінка прийшла до королівського двору, рвучи на собі волосся і ридаючи так, аж усі пси на обійсті скавуліли.

Констанція підрізала в салу троянди. Вона не знала Олелькової жінки, але служниці їй пояснили хто це така. Вона співчутливо вислухала історію Олелькової смерті й сама просльозилася.

– Чи вистачить вам сотні талярів? – несміливо спитала королева.

– Вистачить, ясна пані, хай Бог вас тримає в своїй опіці! Повернулася блазнева жінка з грошима додому, і заходились вони готувати обід, бо ще до її приходу Олелько накупив і м'яса, і ярини, і доброго пива та вина. Настала обідня пора і в королівському замку. Щойно зібралася за столом уся родина, король важко зітхнув і сказав:

– Бідний Олелько! Таку має страту – померла йому жінка.

– Що ви кажете! – сплеснула долонями королева. – Та ж я недавно її бачила! Прийшла до мене, бо якраз помер Олелько.

– Це неможливе! – заперечив король. – Олелько не вмер, це його жінка померла!

– Ви щось наплутали. Жінка його жива, а от Олелько якраз і помер! – стояла на свому королева.

– Та я його вранці бачив! Мав спухлі червоні очі і шморгав носом! Те саме робила і його жінка.

Врешті король послав когось із своєї челяді переконатися, яка в тім правда.

– Ясний королю, – виголосив посланець, коли повернувся. – Олелько сидить на порозі і гірко плаче, а його жінка лежить на столі.

– Ну, певно, то твій челядник, от він і свідчить на твою користь, – сказала королева і послала натомість свою служницю.

Та небавом повернулася і каже:

– Моя пані! Я бачила згорьовану Олелькову жінку коло його тіла на столі. Бідний Олелько вмер вранці.

І ото вже було занадто. Король і королева перервали обід і обоє подалися до Олелькової хати. Коли увійшли всередину, то побачили на столі обох: Олелька і його жінку. Обоє виглядали на таких мертвих, що мертвіш і не буває.

– Дам п'ятсот талярів тому, хто мені скаже правду! – вигукнув король Лев. І тої ж миті Олелько зірвався, мов ошпарений:

– Слава найяснішому королеві! Ваші слова і мертвого на ноги поставлять. Дайте ті гроші мені, бо лише я один знаю всю правду, а ніхто інший тих грошей не потребує так сильно, як я і моя жінка!

– Бігме правду каже, – підтвердила його жінка і теж встала зі столу. Король якусь хвилю дивився на них грізними очима і вже здавалося, що ось‑ось гримне грім, але коли першою розсміялася королева, то й він не стримався. Заплатив Олелькові п'ятсот талярів і призначив до кінця віку для нього утримання.

 




Назад в раздел
2009-2016 Права захищено - INTERES’но у ЛЬВОВІ.