Літньої днини, як сонце
розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих
замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше
мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько
не витримав замкової задухи і сказав:
– Найясніший королю,
дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.
– А то ж яку? –
здивувався Данило.
– Та от, мушу книги
свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив
Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько
голічерева.
Десь так надвечір вийшов
король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж
носом посапує.
– Гей, Олельку! –
гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?
– Ага, якраз сушу.
– Де ж вони? –
здивувалися всі.
– Та осьдечки! –
ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.
Якось при королівському
дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни
бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що
малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його
працю, зачудувався і похвалив.
Почувши теє, Олелько відразу
наїжився:
– Пхе, є чим
дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.
Король піймав його за
язик:
– Справді? О, то я
мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром
позмагатися?
– Хоч би й зараз.
Велів король принести
дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.
– З парсунами довго
воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?
– Я можу намалювати
будь‑якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.
– Ото! А я не
одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з
пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і
собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.
– Начувайся,
Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш
по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.
– Не бійтеся, зараз і
я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.
І тут Олелько вмочив усі
п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив
це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив
дикого вепра малювати.
– Я виграв, – сказав
Олелько.
Король так і завмер з
роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.
– Ти виграв? А що ж
ти ото наквацяв?
– Як обіцяв – цілих
п'ять звірів.
Всі присутні обступили
Олелька з його малюнком.
– Яких звірів? –
спитав король.
– П'ять дощових
хробаків.
Регіт струсонув залою. Сміявся
навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.
Король Данило розлютився
на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його
стратити.
Перед самою стратою
примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але
той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.
Тоді бояриня припала до
Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати
чоловіка.
Олелько не витримав того
плачу і звернувся до короля:
– Найясніший королю…
– Замовкни! – обірвав
його той на півслові.
– Благаю!
– Олельку! – знову
гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!
– Та я тільки й хотів
сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього
негідника на горло! Він теє заслужив.
Данило грізно блиснув
очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув.
Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.
Король Данило мав
улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж
той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його
король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували,
як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.
Але смерть на жодні
накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А
кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.
Якраз на ту пору
нагодився Олелько.
– Гей. Грицю! Ти
чого так набурмосився? – спитав головного конюха.
– Та ти не знаєш,
який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто
сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги,
а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до
замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.
– Погано ти, Грицю,
своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А
ти можеш більше голови не сушити.
І таки подався Олелько до
короля, став перед ним і каже:
– Милостивий пане мій,
чи знаєте новину?
– А то яку?
– Ваш коханий кінь їсти
не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.
– То він, напевно
здох! – вигукнув король.
– Правда ваша, але
то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не
дуже тямлю.
Король розсміявся і
нагородив Олелька за таку дотепну витівку.
Олелько деколи втрачав міру,
коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав
з двору.
Минув місяць, і король
затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку
почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля,
коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.
– О‑о, то ти незле
живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи
втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.
– Такі, як я, не
пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.
– Звідки ж ти береш
гроші на банкети?
– А я закладаюсь на
гроші.
– І виграєш?
– Як коли.
– Ану закладися зі
мною.
– Ваша воля. Можемо
закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі
долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.
– Тільки тому, що ти
будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.
Данило виліз на стіл і з
насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:
– Оце раз! А другий
раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться,
пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!
Данило розсміявся і зіскочив
на долівку:
– Ти виграв. Маєш
свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.
– Ну, я вже знаю, що
від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.
– Добре, – погодився
Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами,
ясний королю.
Вони вийшли на подвір'я і
Олелько сказав:
– Можемо закластися,
що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять
золотих.
І король, і воєвода мало
не попадали з реготу.
– Добре, ми заклад
приймаємо і завтра ополудні будем тут. Наступного дня король зі всім своїм
почетом прибув до Олелькової оселі.
Сяючий вигляд воєводи свідчив
про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти.
Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням
чекали, хто виграє.
– Ти програв, – з
порога вигукнув воєвода. – Нема в мене ніякого чиряка.
– Ну, що ж, така моя
доля, – зітхнув Олелько. – Але я б хотів пересвідчитись.
Воєвода нерішуче затупцяв
на місці:
– Тут купа людей.
Це свідки. Коли маєш
справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.
Одним словом, воєвода
скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.
– Я програв, ось ваші
п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.
– Не розумію, чому
ти тішишся? – дивувався король. – Адже ти програв!
– Навпаки – виграв!
З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми,
– на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!
Сміялися всі, крім воєводи.
Т а це й зрозуміло.
Коли Олелько був в опалі,
то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що
робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.
Іде Олелько сумний, коли
бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!
– Чиї то гуси? –
питається у пастушка.
– Боярина Недана.
Олелько знав, що усі
бояри подалися з королем у похід, і сказав:
– Передай боярині,
що я міг би навчити її гусей по‑людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись.
Коли це під вечір пригнав пастушок:
– Бояриня згодна. Чи
двох місяців стане на науку? Олелько подумав хвильку і кивнув:
– Стане.
– Ну то завтра вранці
я прижену гуси.
Але Олелько і гадки не
мав учити гусей, а любенько різав їх по одній та й їли з жінкою.
– Ой, це нам так не
минеться, – зітхала жінка, але Олелько тільки сміявся. Минуло два місяці, і
прийшов пастушок за гусями:
– А що, навчилися
гуси по‑людському балакати?
– А як же! Так
шваргочуть, що хоч вуха затикай. Ну, скажу я тобі, халепа буде, коли боярин
повернеться.
– А що таке? Бо
боярин якраз нині вернувся.
– Спитай боярині, що
маю робити, бо гуси змовилися, що коли боярин приїде, то розкажуть, як бояриня
з джурою любляться. Та й не тільки про це, бо вони, виявляється, багато чого
знають і про челядь: хто, з ким, коли…
Пастушок чимдуж помчав до
боярині і все їй переповів. А та, як вислухала, то не захотіла чути про вчених
гусей:
– Перекажи Олелькові,
нехай їх до чорта поріже і забуде, що колись брався вчити. Кляті гуси! Ти їх
годуй, плекай, а вони тобі он яку капость замислили!
Один боярин за столом вирішив
покпити з Олелька та й каже:
– Снився мені сон,
мовби ми з Олельком літали попід хмарами. Літали, літали, аж поки не попадали
на землю. Тільки я впав у мед, а Олелько – в гноївку.
– Боже мій! – підхопив
його мову Олелько, не давши нікому приснути сміхом. – Я бачив такий самий сон.
Але ж ви не договорили, що було далі. Коли ми вибралися – ви з меду, а я – з
гноївки, – то почали одне одного облизувати. І мені бігме смакувало більше!
Отут вже пролунав такий гучний регіт, аж тарілки застрибали, а келихи задзвеніли.
Після смерти короля
Данила сів на престол молодий король Лев. Олелько на ту пору вже зістарився і
для нього настали тяжкі часи. Жив він з жінкою бідно, а піти знову до
королівського двору блазнювати в поважному віці вже не випадало.
Одного ранку сиділи вони
з жінкою біля печі та й журилися, а в хаті – ні рісочки, ні пляшечки.
– А тоді ж на нашім
весіллі сам король гуляв! – зітхала його жінка.
– І лилось вино
рікою! І аж два бики було запечено! – облизався Олелько.
– Ледве ще перед
смертю колись так добре наїмося.
Згадка про смерть війнула
метеликом в Олельковій голові і закружляла вихором.
– Є! – ляснув себе
долонею по чолі.
– Що є? –
здивувалася жінка.
– Є спосіб, як
дістати гроші! Піду до короля і скажу, що ти померла, а грошей на похорон
катма. Хай мені дасть сотню талярів. Що ти на це?
– Ну коли іншої ради
нема, то нехай і така буде. Тільки ж ти плач і побивайся, а то не повірять
тобі.
– От лихо! Чого‑чого,
а плакати я не вмію. Усе життя тільки те й робив, що когось смішив.
– Зараз навчишся, –
сказала жінка і несподівано сипонула попелом чоловікові в очі. Олелько зойкнув
та кинувся до води. Коли врешті промив очі. вони були червоні, як буряки і
сльозилися.
– Ну, тепер мені й
самій плакати хочеться, як на тебе погляну, – сказала жінка, і старий блазень
поплентався до королівського замку.
Всю дорогу тер сльози і
шморгав носом. Коли він врешті з'явився перед королем, який саме оглядав
жеребців на конюшні, вигляд у нього був просто жалюгідний.
– О, хто до нас
прийшов! – вигукнув король. – А чого ти такий зарюмсаний? Яке в тебе горе?
– Ой, ясний королю!
Таке горе! Таке горе! Жінка моя, царство їй небесне, померла, а я не маю за що
її поховати і поминки справити.
– Що ти кажеш? –
похитав головою король. – Горе в тебе і справді велике. Самим співчуттям я тобі
не поможу, зате грошей дам. Сто талярів тобі вистачить?
– Ой вистачить,
пануньцю, вистачить.
Узяв Олелько гроші,
прийшов до хати, а жінка й каже:
– Слухай, старий.
Коли тобі вдалося, то мусить і мені вдатися. Піду я до королеви Констанції та
скажу, що ти помер, мусить і вона зласкавитися.
Олелькові це припало до
вподоби, і він погодився. Жінка прийшла до королівського двору, рвучи на собі
волосся і ридаючи так, аж усі пси на обійсті скавуліли.
Констанція підрізала в
салу троянди. Вона не знала Олелькової жінки, але служниці їй пояснили хто це
така. Вона співчутливо вислухала історію Олелькової смерті й сама
просльозилася.
– Чи вистачить вам
сотні талярів? – несміливо спитала королева.
– Вистачить, ясна
пані, хай Бог вас тримає в своїй опіці! Повернулася блазнева жінка з грошима
додому, і заходились вони готувати обід, бо ще до її приходу Олелько накупив і
м'яса, і ярини, і доброго пива та вина. Настала обідня пора і в королівському
замку. Щойно зібралася за столом уся родина, король важко зітхнув і сказав:
– Бідний Олелько!
Таку має страту – померла йому жінка.
– Що ви кажете! –
сплеснула долонями королева. – Та ж я недавно її бачила! Прийшла до мене, бо
якраз помер Олелько.
– Це неможливе! –
заперечив король. – Олелько не вмер, це його жінка померла!
– Ви щось наплутали.
Жінка його жива, а от Олелько якраз і помер! – стояла на свому королева.
– Та я його вранці
бачив! Мав спухлі червоні очі і шморгав носом! Те саме робила і його жінка.
Врешті король послав
когось із своєї челяді переконатися, яка в тім правда.
– Ясний королю, –
виголосив посланець, коли повернувся. – Олелько сидить на порозі і гірко плаче,
а його жінка лежить на столі.
– Ну, певно, то твій
челядник, от він і свідчить на твою користь, – сказала королева і послала
натомість свою служницю.
Та небавом повернулася і
каже:
– Моя пані! Я бачила
згорьовану Олелькову жінку коло його тіла на столі. Бідний Олелько вмер вранці.
І ото вже було занадто.
Король і королева перервали обід і обоє подалися до Олелькової хати. Коли
увійшли всередину, то побачили на столі обох: Олелька і його жінку. Обоє
виглядали на таких мертвих, що мертвіш і не буває.
– Дам п'ятсот
талярів тому, хто мені скаже правду! – вигукнув король Лев. І тої ж миті
Олелько зірвався, мов ошпарений:
– Слава найяснішому
королеві! Ваші слова і мертвого на ноги поставлять. Дайте ті гроші мені, бо
лише я один знаю всю правду, а ніхто інший тих грошей не потребує так сильно,
як я і моя жінка!
– Бігме правду каже,
– підтвердила його жінка і теж встала зі столу. Король якусь хвилю дивився на
них грізними очима і вже здавалося, що ось‑ось гримне грім, але коли першою
розсміялася королева, то й він не стримався. Заплатив Олелькові п'ятсот талярів
і призначив до кінця віку для нього утримання.
