Заказ экскурсий по Львову:

Я в


Авто-екскурсии Львовом
Старый герб Львова Новый герб Львова
Українська мова ''Interes’но у Львові'' Русский язык ''Interes’но во Львове'' English
Interes'но во Львове - ваш персональный гид по Львову. Экскурсии по Львову

ЧОРНОКНИЖНИК

Легенди Львова

У Львові мешкали не тільки купці та ремісники, але й славні чаклуни або чорнокнижники. Найславнішими з‑поміж них був Григорій Лискевич, що жив наприкінці XVI століття й торгував заморським зіллям, корінням, восковими свічками, винами, ба навіть ліками. Його камениця на вулиці Бляхарській, 8 називалася Криве коло, бо знаходилась вона в кінці крутої вулиці під Домініканами.

У просторому кабінеті чаклуна всюди, де лиш оком не кинеш, – мензурки, колби, пробірки, слоїки, пуделочка, мішечки з зіллям, опудала чудернацьких птахів і, звичайно, книга. Тут пан Григорій займався альхемією, викликав духів, проводячи з ними тривалі бесіди, зустрічався з іншими чаклунами і робив свої дивні досліди, про які поняття не мала жодна жива душа. Для всіх міщан це був звичайний аптекар. І лише коли він помер і відкрито було його кабінет, Львів наповнився історіями й легендами про цього незвичайного чоловіка.

 

ЧАРІВНИЙ ГЛАДУЩИК

 

Пан Лискевич полюбляв чинити різні веселі капості. Одного разу вирішив покпити над пані Абрековою, котра мешкала на Ринку і допекла йому своїми плітками.

Ото якось пані Абрекова чимчикувала в неділю зі служи Божої, а під деревом великий гладущик красується. Пані Абрекова зиркнула туди, сюди, нікого не побачила, підбігла до гладущика, підняла покришку і мало не зомліла. Гладущик був повен золота. Довго не думаючи, пані Абрекова вхопила знахідку і хутенько почапала додому.

По дорозі засапалася, опустила гладущик на землю і хутенько зазирнула під накривку. А там уже не золото, а срібло. Оце диво!

– Ну, нічого, – зітхнула вона. – І то маєток.

Відпочила трохи й далі гладущик понесла. А по дорозі мріяла, що з тою купою грошей буде робити.

Вже недалеко її камениця на Ринку, та гладущик такий тяжкий, що пані Абрекова знову спинилася спочити. І, ясна річ, під покришку зазирнула.

– Мати свята! – перехрестилася вона, бо в гладущику були вже самі мідяки. Але й мідяки гроші.

Ні, не кине вона гладущика, донесе до хати. І таки донесла, мало не стогнучи. Уся родина збіглася подивитися, що ж то за скарб знайшла пані‑матка.

А пані Абрекова, важко дух переводячи, розповідала:

– Знайшла я гладущик, повний золота. Поки несла, золото на срібло перетворилося. А відтак срібло на мідяки. Ось подивіться.

Скинула вона покришку, а там – вугіль. Звичайний вугіль.

– Мамо, і ти ото трагала? – дивуються діти.

Аж тут гладущик крутнувся, мов живий, підскочив і перетворився на чоловіка в чорному плащі. Чоловік полами плаща змахнув і фуркнув у димар, тільки за ним закурилося.

Ніхто з присутніх не встиг його розгледіти. Одна лише пані Абрекова пізнала Лискевича, але промовчала.

 

СОЛОМ'ЯНІ КАБАНЧИКИ

 

Одного разу пан Лискевич узяв дванадцять віхтів соломи, перетворив їх на тлустих кабанчиків та погнав на базар. Швиденько і купець знайшовся.

– Тільки пильнуйте, аби вони вам до води не йшли, – сказав на прощання чарівник.

Чоловік стенув плечима – що за дурниці! – і весело погнав кабанчиків на своє обійстя. По дорозі минали вони багна, що на теперішній вулиці Левинського, і кабанчики, не втримавшись від спокуси, потрюхикали просто в болотяну воду, тільки за ними зачавкотіло.

Чоловік кинувся їх виганяти і вжахнувся: кабанчики всі як один потонули, а не поверхню віхті соломи спливли.

– Оце чортівня! – вилаявся він і чимдуж помчав шукати пана Лискевича. Захеканий, влетів до його будинку і застав чаклуна за пообідньою дрімотою. З великого гніву ухопив його за ліву ногу та як смикне – нога й відірвалася, а з обрубка так крівця і хлюскає.

Чоловік з переляку кинув ногу – і хода. Відпало у нього бажання сваритися з паном Лискевичем, а то чого доброго і до в'язниці можна попасти за те що увередив його.

Минуло пару тижнів, і зустрів той чоловік пана Лискевича на Ринку. Що за дива? Іде собі на обох ногах навіть без палички.

– Ну, тепер ти мені не викрутишся, – сказав собі чоловік і кинувся до чаклуна. – Віддай мені гроші за свою солому, іроде!

– А‑а. це ти, розбишако! Це ти мені ногу відірвав?! – наносівся на того чаклун.

– Яку ногу?

– А ось цю! – вигукнув пан Лисксвнч і висмикнув свою ліву ногу, мов буряк з грядки. – Ось цю ногу!

Тут уже чоловікові мурахи по спині побігли – та як чкурне, не озираючись. До кінця віку обходив пана Лискевича десятою вулицею.

 

КАПШУК ЧОРТОВОЇ МАМИ

 

Панові Лискевичу дістався у спадок старий млин на Вульці. Ніхто до того млина вже не ходив молоти борошно, бо мав таку лиху славу, що ліпше було обійти його десятою стороною. Зате у млині влаштували свої гулі чарівниці, а пан Лискевич отримував добрі гроші за оренду.

Одного разу на Бляхарську до нього завітав вифранчений панок у капелюсі з павичевим пір'ям та зі шпагою при боці.

– Чи можу я поговорити з паном Лискевичем наодинці? – поцікавився гість, непевним оком озираючи відвідувачів аптеки.

Господар провів його до себе в кабінет і панок сказав:

– Маю поважну справу щодо вашого млина. Я хотів би його найняти на дві ночі щороку.

– На котрі саме? – спитав Лискевич, гортаючи зошит із записами.

– У ніч на Пилипа і в ніч на Івана.

Тут Лискевич відразу здогадався, що перед ним не простий собі чорнокнижник, а сам чорт.

– З якою метою, смію спитати?

– Для забави.

– Добре, але якраз у ті ночі там уже віддавна відбуваються забави. Чи вам не буде затісно?

– Аніскілечки. Я приведу зі собою лише пару панянок. І добре вам сплачу.

– Добре – то скільки?

– За кожну ніч сотню золотих.

– Пхе! – вдавано скривився Лискевич, маючи на меті виманити значно більшу суму.

– То кажіть свою ціну.

– А на який час ви потребуєте млин?

– Скажімо, на сім років.

– Сім років буде коштувало вас дорого.

– Ну, кажіть! – нетерпеливився чорт.

– Капшук Чортової мами – ось скільки!

– Що‑о! – визвірився чорт. – Та ви з глузду з'їхали!

Він аж руками замахав і ногами затупцяв. І було чого нервувати, адже капшук, або гаманець Чортової матінки мав чудесну властивість ніколи не вичерпуватися. Скільки би з нього не брав, а він усе повний.

– Чого ви збісилися? – спитав спокійно Лискевич. – Капшук мені дістанеться теж на сім років. Потім я його поверну.

– Але мені не дозволять віддати капшук за якісь там забави на млині. Мама мені всі зуби повибиває. Хіба що…

– Хіба що?

– Ну‑у, якби ми з вами склали цирограф. Ви запишете мені свою душу. А через сім літ віддасте разом з капшуком.

– Перепрошую, але моя душа й так попаде вам до рук. Всіх чорнокнижників така доля чекає

– То так, але тепер будемо мати термін. Мама дуже втішиться.

– Ще б пак!

Лискевич якусь хвилю поміркував і врешті погодився.

– Добре. Складемо цирограф. але з одною умовою: не смієте затанцювати жодного танцю з моїми гістьми. Маєте право танцювати лише зі своїми.

– Е, потрібні мені ваші старі порхавки! Я підготую цирограф, а ви візьміть собі ось цю сопілочку та приходьте опівночі до мочарів за Полтвою. Як помітите вдалині вогники, то заграйте на сопілку, і тоді підпливе до вас на човні мій син і спитає „Що пан жадає?” А ви абисьте, ні слова не мовлячи, дали йому ляпаса по пиці і беркицьнули через голову.

З тими словами чортяка пішов собі, а Лискевич замислився, чи не зробив якої дурниці, домовившись із нечистим. Ще мав час передумати, але чарівний капшук надто сильно манив. „Нічого, – вирішив собі, – за сім років найду спосіб, як обдурити чорта”.

Опівночі він уже стояв на пагорбі перед непролазними мочарами. Вдалині зблимували вогники, перейгали з місця на місце й зникали. Лискевич вийняв сопілку – і якийсь дикий пташиний посвист розітнув тишу. Зашелестів стривожено шувар і один з вогників став наближатися. Незабаром із пітьми виплив човен, веслом правила чудна примара в лахмітті з вогняними очима.

– Що пан жадає? – проскрипіло опудало.

Чорнокнижник наблизився і дав такого ляща прибульцеві, що човен загойдався і ледве не перевернувся. Після того беркицьнув через голову – і враз перед ним з'явився чорт. То був той самий, що приходив до нього вдень, але не мав уже на собі панського вбрання, а був закутаний у чорного довгого плаща, поли якого роздував вітер, мов крила кажана…

– Ага, прийшли, пане Лискевич! Ну, сідайте в човен та й попливемо. Щойно той сів у човен, як чорт змахнув плащем і полетів, а човен помчав за ним, розтинаючи шувар, мовби волочено його мотузкою. Вітер свистів у вухах, а над головою кричали ворони. З розгону човен вискочив на острівець і зупинився. Посеред острівця Лискевич побачив велику брилу, на якій лежала велика зелена ропуха. Вона була така товста, що жир звисав з неї складками.

– Це моя матінка, – сказав чорт. – Матусю, я привів вам славного чаклуна Лискевича, аби ви йому власноручно дали капшука.

Жаба щось невиразне пробулькотіла, і чорт додав:

– Мама кажіть, аби ви підійшли ближче.

Лискевич відчув більше огиди, ніж страху, але слухняно наблизився.

– Підстав жмені, – знову озвався чорт.

Ропуха розкрила писок і виплюнула шкіряний гаман просто в руки чорнокнижника.

Лискевич подякував і враз перед очима побачив написану на пергаменті угоду. Чорт тримав її перед самим його носом, чекаючи на підпис.

– Чим я підпишу? – спитав.

– А‑а, це ми зараз, – чорт схопив на льоту ворону за хвоста і висмикнув кілька чорних пір'їн. – Прошу дуже.

Лискевич вколов мізинець кінчиком пера і розписався на пергаменті. З тієї пори Лискевич мав грошей, скільки душа його прагла, а що не був одруженим, то почав собі роззиратися за нареченою. Керуючись приказкою „віл з волом, а кінь з конем”, чорнокнижник посватався до доньки одної чарівниці. Чарівниця нічого проти не мала, тільки сказала, що за донькою жодного віна тепер не дасть. А щойно за сім літ.

Лискевич на віно махнув рукою і хутенько відсвяткував весілля, на якому аж столи ломилися від заморських див.

Минув час, і на сьомому році чорнокнижника обійняв неспокій і смуток.

– Чим ти так переймаєшся? – допитувалася жінка.

Лискевич врешті розповів їй, яким чином здобув гроші. Молодичка відразу стала його потішати, щоб ішов до мами, а та мусить щось вигадати. Чарівниця вислухала зятеву пригоду і зітхнула:

– Коли ти власною кров'ю підписався, діло кепське. Тре було якусь умову поставити.

– А я й поставив! – згадав Лискевич. – Там є записано, що не сміє він танцювати з моїми гістьми, а йно лиш зі своїми.

– То є люкс, золотко моє! – втішилися відьма. – То є тріюмф і перемога! Наближався день святого Пилипа, і в млині мала відбутися чергова забава.

Жінка Лискевича жодного разу на ті забави не ходила, бо була надто молода. Там гуляли самі старі бувалі відьми та упирі. Але цього разу чарівниця вирішила привести на забаву свою доньку.

Опівночі млин роївся від гостей. Грали музики, а на столах красувалися пишні страви і напої. Прибув і наш чортяка з двома чортицями, що були вбрані у широкі червоні сукні. Гості відразу накинулися на вгощення, поміж якого цілими зграями сновигали миші, весело попискуючи. Бувало, що якийсь упир після доброї чарки і мишу до писка шпурляв, аж кров на зубах цвиркала. То вже як кому смакувало.

Та коли з'явилася в млині стара чарівниця зі своєю донькою, всі погляди враз прикипіли до молодички, що аж світилася красою. Чортяка аж жувати перестав і з роззявленою пащекою лупав очима.

– Пане наш любий, – звернулась до нього відьма, – дозволь тобі показати мою доньку, наймолодшу з‑поміж нас чарівницю.

Чорт дивився на дівчину і облизувався, як пес на сало.

– Град і блискавка! Грім і трясця! Щем такої файнющої не видів! Але то скарбик!

– Той скарбик плекала я для вас, мій пане, – захихотіла відьма, штурхаючи чорта під бік.

Музика врізала польку, і чорт, забувши про все на світі, підхопив дівчину й почав так витанцьовувати, що млин ходором пішов, а лотоки заторохтіли і закрутилися жорна, мелючи мишву і тарганів.

Коли танок скінчився, відьма спитала в чорта:

– Ну як, добра моя донька для забави?

– Найліпша! А чи вміє вона карти розкладати?

– У цьому ми зараз пересвідчимось.

– Що маєте на увазі?

– Маю на увазі, кому випаде карта бути змеленим.

– А‑а, сто має бути змелений, того змелемо. Ану, зозулько, покажи, як ся знаєш на картах!

Дівчина почала розкладати карти, і в першому ряду випала дзвінкова краля і туз, а в другому – нижник з червовою кралею.

Стара зиркнула на карти і сказала:

– Дзвінкова краля і туз – це ми і наша ніч. Король – це ви і ваше право до нас. А нижник з червовою кралею – це пан Лискевич зі своєю жінкою, до котрої ви не мали жодного права, як твердить цирограф! Ви програли!

Чорт нажахано скрикнув, а всі гості загулюкали, заверещали й обступили його з усіх сторін. Безліч рук схопило чорта за руки, ноги, роги, хвоста.

– До млина! До млина! Хай ся меле на муку! Гопса! Гопса! Хто програв – буде в жорнах танцював!

Упирі та чарівниці враз поволокли чорта і кинули на млинове каміння. Наче по команді млин запрацював на всю свою потужність і каміння вмить розтерли чорта на мазюку. Тільки сморід пішов. Ну, от таким чином і врятувався Лискевич. Капшука, щоправда, мусив повернути вчасно, бо з Чортовою мамою жарти погані.

 

ПАНЮНЦЯ З ВІКОНЦЯ

 

Лискевич частенько робив різні псоти, коли хотів собі забавитися. Коли одного разу якась пані, що сиділа у вікні, почала його брати на кпини через його чудернацький вигляд, чорнокнижник спинився і сказав:

– А хочете, пані, побачити, якою ви будете за десять літ?

Пані відразу зацікавилася і, щоб ліпше роздивитися, вистромила голову на вулицю. Лискевич запхав руку до кишені і вийняв жабу.

– Оце ви, пані, така будете за десять літ, – і розсміявся.

– А бодай тебе шляк трафив! – вилаялася жінка і хотіла відхилитися назад, але раптом збагнула, що не може цього зробити, бо на голові в неї виросли оленячі роги. Вже вона і так і сяк смикала, та роги не пускають, а Лискевич регоче, ще й перехожих скликає на чудо подивитися. Врешті, коли добре натішився, щось шепнув – і роги відпали. Зганьблена пані сховалася в хаті і цілий місяць носа на вулицю не потикала.

 

СМЕРТЬ ЧОРНОКНИЖНИКА

 

Пан Лискевич знав багато різних штук. Щоб стати, наприклад невидимим, ловив чорного кота, кидав у казанок і варив, аж поки кістки від м'яса не відстануть. Тоді вибере звідти одну кісточку, покладе в рот – і враз для всіх щезне. Та от, яка то кісточка, ніхто не знає.

А знає лише Чорна книга, якою користується кожен чаклун. Мав таку книгу і Лискевич. її колись подарувала йому нечиста сила і мусила та книга назад у її руки повернутися.

От, коли почув чаклун, що надходить його смертна година, прикликав до себе слугу, звелів узяти книгу і кинути в Полтву. Слуга був хлопець не дурний і подумав собі, що така книжка і йому в пригоді стане. Шкода викидати. Він заховав її у дупло старої верби і повернувся назад.

– Ну що? – спитав чаклун. – Кинув?

– Кинув, пане.

– В річку кинув?

– Та в річку. Як ви звеліли.

– А що річка відповіла?

Слуга здивувався і тільки руками розвів.

– Вернись і вчини мою волю, бо лихо тобі буде, – мовив спокійно Лискевич. Слуга подався на те саме місце, вийняв книгу з дупла і слухняно пожбурив її у Полтву.

Враз річка спінилася й заклекотіла, вдарила хвилями, небо почорніло, наїжилося, і знявся такий сильний вихор, що дерева до землі пригиналися. Грім і блискавка розпанахали усе довкола. Переляканий слуга кинувся бігти, відчуваючи як під ногами трясеться земля. Ціле місто дрижало, мов у пропасниці, траскали віконниці, сипалася черепиця, деренчали зірвані вітром ринви. То був один з найсильніших землетрусів, які пережив Львів – восени 1616 року.

Коли ж слуга влетів до хати, щоб розповісти панові, що відповіла ріка, то не застав уже його живим.

 




Назад в раздел
2009-2016 Права захищено - INTERES’но у ЛЬВОВІ.