Заказ экскурсий по Львову:

Я в


Авто-екскурсии Львовом
Старый герб Львова Новый герб Львова
Українська мова ''Interes’но у Львові'' Русский язык ''Interes’но во Львове'' English
Interes'но во Львове - ваш персональный гид по Львову. Экскурсии по Львову

ДУХИ

Легенди Львова

ЦВИНТАРНІ ІСТОРІЇ

 

На Личакові любили вповідати різні страхи. Місько Бальон побив усі рекорди в спілкуванні з духами. Здавалося, вони заповзялися будь‑що його настрахати і чатували на кожному кроці.


 

ПОСВАРЕНІ СУСІДИ

 

Раз то було в суботу. Шнурую си пізно ввечері до хати попри цвинтар такво свищу фай‑дулі‑фай, бом‑си випив і маю гумор. Коли дивлюсі – при брамі сидить якась мара. Ближче підходжу – та хіба би дідок.

– Панунцю – каже, – чи не занесли б ви мене до гробівця?

– До якого ще гробівця?

. А я вам покажу, лиш візьміть на руки.

Взяв я того дзядзя на руки, а воно легунє як пірко, та й несу. Він іно лиш керує – ліво, право, просто. Я ніц не кажу, бо часом тра й добрі речі робити, не тіко то кому в писок дати. Аж ту каже:

– Гов! То є той гробівец. Запукай в двери.

– Чекайте, – кажу, – чого би я мав пукати до чужого гробівця? Та же то не хата.

– Пукай і не переч. Тогді дістанеш нагороду.

– А, то вже єнша пара ґальош.

Я запукав, а звідти такий голос хриплий:

– Хто там?

– То я, Конопка! – озивається дідок і показує на міґах, аби‑м го спустив на землю.

– А‑а, то ти! Бодай тебе чорти на тім світі товкли! Бодай же ти в смолі кипів, як ксьондзова курка в росолі! – кричить той з гробівця.

– Зачекайте, пане Брідський, не кленіть! Вийдіть на хвильку сюди. А мені тихо шепоче:

– Слухайте, як він вийде, візьмете його за праву руку і мене за праву руку та й злучіт. Ми за життя були дуже сварливими сусідами та й тепер посмерти мучимося. А це вам платня, – та й поклав мені в руку якийсь камінець.

Ледве вспів го сховати до кишені, як ту камінна плита заскрипіла, відкрилася, а звідти виліз мало не рачки інший дідок.

– Якого тобі біса не лежиться, ти, Конопка зафайдана? Ще й ту мене знайшов? Зара я ти патли пообсмикую. Зара я ти зроблю морду на глянц!

Але ту я вхопив їх за правиці, злучив докупи і тримаю. Боже, що ту ся стало! Земля задрижала, а обома дідами так струснуло, що аж іскри сипонули.

А за хвилю обоє розсипалися і слід по них пропав. Вдома я той камінець роздививсі – а то чисте золото! Тільки, видно, довго в землі лежало.

 

СПРАГЛИЙ ДІДИЧ

 

На Голоскові над Полтвою стояла собі колись висока похмура камениця. в якій мешкав дуже багатий, страшенно скупий дідич. У Стрийському повіті він мав село, в якому люди на чім світ проклинали його, бо змушував їх працювати навіть у найбільшу спеку, не дозволяючи відлучитися хоча би на ковток води.

Отже, коли цей скупар помер, то не знайшла його грішна душа спокою і змушена була блукати ночами вздовж Полтви і волати:

– Пити! Пити! Пити!

Ці страшні завивання полохали мешканців, але жоден не відважувався чимось допомогти. Якось пізньою порою ішов тудою молодий батяр і побачив над річкою привида, в якого з роззявленого рота бухало полум'я.

– Пити! Пити! – скавулів привид.

Хлопець зупинився, хвилинку подумав і здогадався, що неприкаянний дух не може сам напитися, треба йому помогти.

Скинув капелюха, зачерпнув води і подав привидові. Той одним духом перехилив воду і знову заволав:

– Пити!

І тільки на третій раз нарешті він втамував спрагу і загасив те полум'я, що з рота йому виривалося.

– Дякую тобі, що ти збавив мене від мук пекельних, – сказав привид. – Ходи тепер за мною, аби я міг віддячити тобі.

Пішов батяр за привидом просто до його камениці, що стояла запущена, з висадженими вікнами й дірявим дахом. Цю каменицю усі обминали другою дорогою, а щоб колись вступити до неї, то й на гадку б нікому не спало. Але наш хлопець нічого не боявся і коли дідич зайшов усередину, то й він за ним ступив. Привітав їх оскаженілий писк кажанів, але привид гримнув на них і вони враз принишкли. В одній з кімнат стояла різьблена скриня, а зверху на ній сидів здоровенний кажан, що мав голову як у доброго хорта. Уздрівши незнайомця, кажан вищірив ікла та вдарив крилами.

Привид змахнув рукою і кажан покинув скриню.

– Набери собі повний капелюх, – сказав дух і підняв віко.

В очі хлопцеві вдарило яскраве сяйво золота. Хутенько нагріб його в капелюх і, притиснувши до грудей, позадкував назад.

– Скінчилася моя покута! – закричав дух, і враз усі кажани заметалися по будинку, лопочучи крилами та регочучи з утіхи.

Щойно хлопець вискочив з камениці, як ударив грім і яскрава блискавка осяяла все навкруги. Камениця здригнулася, розкололася в кількох місцях і, вистріливши в небо полум'ям, запалася під землю. З тих пір уже ніколи не з'являвся дух дідича, а на місці, де стояла колись камениця, ще довго не росла жодна травинка і постійно пахло сіркою.

 

БІЛА ПАНІ З КРИВЧИЦЬ

 

Личаківський парубок Славко мав дівчину в Кривчицях. Якось вони прощалися пізно ввечері коло її хати і вона спитала:

– Чи ти сильно мене любиш?

Славко пожартував:

– Якби ти мала молодшу сестру, я б її ще сильніше любив.

– Славку, не гніви Бога! – спалахнула дівчина і втекла додому. Хлопець весело засміявся і рушив на Личаків. Дорога вела повз капличку.

Несподівано з‑за каплички з'явилася якась біла постать. Коли він наблизився, то побачив пані в білій шовковій сукні, обличчя її було прикрите білим завоєм. Пані перепинила Славкові дорогу і сказала:

– Я молодша сестра твоєї дівчини. Я гарніша за неї.

Пані відгорнула завій і Славко побачив, що вона й справді дуже подібна на його дівчину, але значно молодша і гарніша.

– Що… Що ти хочеш від мене? – цокотів зубами Славко.

– Хочу, аби ти мене провів трохи, – сказала пані й подала йому руку. Вони йшли якийсь час мовчки і Славко відчував, як від його руки, котра тримала зимну долоню Білої пані, розбігаються по цілому тілі мурашки. Йому здавалося, що вони не йдуть, а легко пливуть в теплому нічному повітрі.

Спинились вони біля якоїсь низької брами. Пані постукала, брама розчахнулася і вони почали спускатися сходами до підземелля.

Славко побачив підземну церкву, в якій молилися якісь люди в чорному вбранні. Церква була якась дивна, бо ніде не можна було помітити хреста. Натомість стояв багато оздоблений вівтар з великою золотою зіркою. Перед вівтарем горіли свічки і стояв священик в червоній рясі.

Біла пані підвела Славка до вівтаря і він, мов крізь сон, почув, як звертається до нього священик:

– Чи маєш добру і непримушену волю взяти за жону Білу пані? Так само в стані дрімоти відказав:

– Так.

Далі пам'ятав, як вони покинули церкву і з'явилася чорна карета, запряжена чорними кіньми. Пані сіла в карету і сказала на прощання:

– Мужу мій, зараз мусимо розлучитися, але я приїду по тебе рівно за рік. І пам'ятай, що мусиш дотримати подружнього шлюбу, інакше чекатиме сувора кара.

По тих словах свиснув батіг і карета зникла у темряві. А Славко знову опинився біля каплички.

Після цього випадку цілий рік він прожив, мов причмелений. Цурався друзів і забав, не знаходив утіхи ні в шинку, ані в церкві.

Коли ж проминув рік, Славко десь щез. Через тиждень, щоправда, з'явився, але цілковито стратив глузд.

Небавом помер, а по його смерті чувся дитячий плач біля каплички. Хтось навіть бачив, як Біла пані вішає пеленки вздовж дороги на вербах. Та чи то були дійсно пеленки, чи клапті сивого туману – важко сказати.

 

ЗОЛОТІ ОСТРОГИ

 

1672 року, коли турки облягали Львів, багато їх загибло під брамами міста і ще довго їхні кістки плугами виорювано.

Сталося так, що один парубок на Оболонях знайшов на полі золоті турецькі остроги і приніс додому. Довго вони без діла не лежали. Одного суботнього вечора взявся їх чистити онучою. Щойно тернув туди‑сюди, почулося іржання. Подумав собі, що то сусідський кінь ірже й чистив далі. Вдруге іржання пролунало гучніше, а за третім разом вже не стерпів і вийшов на подвір'я. Було темно і тихо.

Знову взявся глянцувати остроги і знову почулося іржання, мовби десь коні човплися. З острогами в руці вибіг на поріг, а за брамою ніби вершник на коні мигнув. Та заки добіг до брами, той щез. Натомість звідкись із темряви пролунав голос:

– Йди на поле! Йди на поле!

Чоловік той не був страхополохом і сміливо рушив на Оболонь, але ніде не побачив живої душі. А голос кликав:

– Йди на поле! Йди на поле! Не стримався і крикнув у сутінки:

– Йди ти до мене, чортова маро! Я ти кости направлю! А той самий голос відказав:

– Прийду, як настане пора!

І парубок тільки засміявся. Вдома почепив остроги до святкових чобіт І пішов на забаву до шинку. Остроги блищали й дзвонили, аж усі дівки оглядалися.

Інші парубки кидали заздрісні погляди, але ніхто не посмів закепкувати, бо то був дужий хлоп, а на язик гострий, як бритва.

Аж ось уже по півночі зайшов до шинку якийсь дивно одягнений пан. Мав смагляве обличчя з кривим носом і чорні вусики. Ніхто на нього уваги не звернув. Думали, що то хтось з маєтку, може, панський гайдук

Гість замовив вина, почав парубків частувати, про те, про се розмовляти. І так ненароком раз‑по‑раз на остроги оком кидав. Аж врешті сказав парубкові:

– Гарні маєш остроги. Шкода лише, що не твої. А той враз насупився:

– А чиї ж вони, коли в мене на ногах? Пан лише всміхнувся:

– А чиї – не чиї, того, що в долині.

Ці чудні слова парубка зморозили, але не відказав нічого. Хвилю після того затіяли хлопці змагатися на руки і панок усіх поклав. Зостався лише наш парубок.

– Ти всіх поборов, а мене не побореш.

– Биймося об заклад, – сказав панок.

– Добре. Що ставиш?

– Ставлю гаманець золотих проти твоїх острог. Парубок зблід.

– Що – боїшся?

– Я‑а? Чого мені боятися?

Засукав рукав і поставив лікоть на стіл. Панок міцно вхопив його долоню і в суцільній тиші чути було, як хрумтять кості й важко сопуть суперники. Двічі панок перехилив набік парубкову руку і двічі парубок перехилив панову руку. А за третім разом натужився й переміг.

Та щойно пайова долоня вдарила об стіл, як він зірвався на ноги і вискочив з шинку. Слід по нім пропав.

Парубок сховав гаманець до кишені, але вже не мав настрою на гулі й небавом подався додому.

Вранці знайшли його на березі Полтви. Земля довкола була копитом збита і потовчена. Парубок мав перегризене горло. Коли з кишені витягли гаманця і розв'язали, то знайшли там жменю глини. Остроги теж пропали.

 

ЛІЩИНОВІ ГАЛУЗКИ

 

Трапилось якось троїстим музикам сісти спочити під Лисою горою, на якій ще можна було помітити руїни старого королівського замку. Перекусили вони, вина випили, а тоді один І каже:

– Хлопці, а давай заграємо на славу тих, хто колись тут жив! Музики ушкварили пару веселих пісень, а коли почали збиратись, несподівано хтось їх гукнув. З гори спустився якийсь маленький дідок у чудернацькому вбранні та ще й з великим мечем на поясі.

– Я вам хочу подякувати. Візьміть оце, – сказав дідок і подарував кожному по ліщиновій гілці, всіяній горіхами. – Занесіть своїм дітям.

Музики здивовано перезирнулися, але чемно подякували. Дорогою двоє з них викинули зі сміхом ті галузки і лише той, що запропонував грати, приніс гілку додому і дав своїм дітям.

Увечері діти підбігли до нього і кажуть:

– Татку, що це за горіхи такі? Ми їх пробували розколоти, а вони як камінь!

Музика глянув на галузку – а вона вся зі щирого золота і горіхи на ній золоті. Оце подарунок!

Побіг він до своїх друзів похвалитися своїм щастям.

– Ото халепа! – бідкалися вони. – Що ж нам робити? Треба вдосвіта піти на те місце, де ми кинули гілки.

Так вони і зробили, але пошуки не дали нічого – галузки пропали. А все це говорить про одне: ніколи не варто погорджувати навіть найдрібнішими дарунками.

 

СТРАХИ НА СЕРБСЬКІЙ

 

На розі вулиці Сербської та Боїмів (тепер Старожидівською називається) знаходиться камениця Клопотівська. З цією каменицею пов'язана ціла серія удових процесів. І хоч завдала вона багацько клопоту своїм власникам, але назва її походить від поважного міщанина Клопота.

Колись у Львові будинкам давали імена, як людям. Клопот, мріючи про те, що камениця стане колись поважною підвалиною його роду, назвав її своїм прізвищем. Та не так сталось, як гадалось, Кожен, кому переходила камениця чи то у спадок, чи у власність після купівлі, незабаром докладав усіх зусиль, аби‑но лиш її спекатися.

А весь клопіт полягав у тім, що в камениці страшило. І то відразу по смерті и першого господаря. Одної ночі вдова Софія Клопотова і донька Катря Клопотівна почули шурхіт на стриху: мовби щось важке волокли. А потім крик пролунав:

– Йой, не можу! Зараз кину! Зараз кину! Вже кидаю!

І так щоночі. Хто би то витримав? І з тих пір почалося безконечне перекидання будинку, як м'яча, від власника до власника: Барглі, Шуцькі, Мазанки, Карчевичі, Невчаси… Всі вони, щойно придбавши, хутенько будівлю знову спродували. Але при цьому ані словом не промовилися про страхи. Врешті магістрат сам її викупив у 1641 році й почав давати в оренду.

Орендарі так занехаяли каменицю, що виглядала вона як чорна обшарпана рудера, „в якій жоден християнин через сморід і румовища мешкати не хоче” – писалося в магістратських паперах.

І от у 1664 році, коли вже там і справді ніхто не мешкав, забрів до камениці один бідний дротар, який блукав цілими днями по містах і селах, лагодячи начиння.

Був пізній вечір і на вулиці морозив осінній пронизливий дощ.

Дротар примостився на купі дошок і задрімав. Серед ночі розбудив його шум – хтось волочив якийсь тягар і при тім голосно зітхав. Дротар подумав, що це злодій переховує крадене. Та ось невідомий застогнав ще голосніше і гукнув:

– Йой, не можу! Не можу, зараз кину! Вже кидаю! Йой, кину! Дротар з переляку зірвався на ноги та як гаркне:

– Кидай! Кидай вже нарешті! Бодай тебе на тім світі кидало!

Варто йому було теє гукнути, аж відлуння покотилося порожніми покоями, як на дротара посипався дощ золотих талярів.

Коли дзенькіт припинився, пролунало полегшене зітхання і запанувала мертва тиша.

Відтоді ніхто більше в камениці не страшив, а дротар на ті гроші зміг нарешті й своєю хатою розжитися, та ще й дітям його тих грошей вистачило.

Видно мав нечисте сумління покійний пан Клопот, коли мусив по смерті човптися.

 

ПОКУТУЮЧИЙ У КОМИНІ

 

На Краківській мешкав колись один багатий чоловік, що ніколи нікого до себе на гостину не просив. Навіть у святкові дні, коли господарі кличуть до себе убогих на обід, він обідав сам.

За якийсь час помер, а по смерти почав страшити. І страшив саме в тому покої, в якому їв. Спочатку торохтів у комині, тлумився і дряпав пальцями, осипаючи сажу, а далі вилазив у покій і там перекидав меблі. Родина до тої кімнати ніколи не заходила.

Одного разу серед зими попросився до них на ночівлю подорожній.

– Не можемо вас пустити, бо не маємо де покласти, – кажуть господарі.

– Та покладіть хоч у сінях, бо вже так замерз, що дійду.

– В сінях теж холодно. Хіба би лягли в тім покої, де покійник страшить. Подорожній сказав, що йому байдуже, бо жодних страхів не боїться. Йому й постелили там і вечерю дали в той самий покій. Подорожній узяв миску на коліна і сказав голосно:

– Благослови, Боже, всякеє диханіє і пробач гріхи, а особливо тому, хто в комині сидить. Хай вийде з нього і вечерю зі мною розділить.

Щойно він те сказав, як у комині зашурхотіло, зашовгало і ось з'явилась темна постать вся в сажі:

– Дякую тобі, чоловіче, що мене вибавив з покути. Бо вже стільки літ покутую за те, що нікого ні до сніданку, ні до обіду, ані до вечері не просив. І мав я до тих пір покутувати, доки мене хтось їсти не попросить.

І враз він став білий‑білюсенький і зник з очей.

 


ВЕЧЕРЯ

 

Жартувати з духами – невдячна справа. Ілько, що мешкав на Личакові й торгував крупами, пізно ввечері вертав з шинку добре підпилий. А йдучи повз цвинтар, помітив коло дерева якогось чоловіка, що стояв непорушно.

– І хочеться тобі такво стояти? – спитав Ілько. – Гайда, ліпше до мене на вечерю. Ще си всмалим трохи шпагатівки.

Чоловік мовчки почимчикував за Ільком. В хаті вже всі спали. Ілько запровадив гостя на кухню, поставив на стіл миску квасолі зі шкварками, налив по п'ять дека.

– Пий, брате, їж, не встидайся.

Але гість мовчав і лише дивився, як Ілько уплітає квасолю. Врешті озвався:

– Запровадь мене на те саме місце, звідки взяв.

Ілько знизав плечима і слухняно відпровадив гостя на цвинтар. На прощання той сказав:

– Завтра о тій самій порі й на цім місці зустрінемось. Тепер твоя черга піти до мене на вечерю.

Ілько наступного дня на тверезу голову усе розміркував. його охопив страх. Тепер вже здогадувався, хто у нього гостював. Того вечора вже нікуди не йшов і ліг рано спати. Але незабаром після півночі почулося шкрабання в шибку і глухий тужливий голос покликав:

– Ілько! Ілько! Вечеря холоне! Жінка штурхнула Ілька:

– Хтось тебе кличе! Хто то може бути? Мороз пішов йому поза шкіру:

– Цить. Не відгукуйся.

А тим часом хтось шкраб, шкраб, шкраб:

– Ілько! Ілько! Я в тебе був, і ти до мене ходи! Врешті Ілько встав з ліжка, вдягнувся і сказав до жінки:

– Не дасть нам та мара спокійно спати. Мушу йти.

– Дурний, не йди! – перелякалась жінка. – Пошкребеться, й піде собі.

– Ой, не думаю, що так скоро піде. Ну, Господи, благослови, – перехрестився й вийшов з хати.

Вчорашній гість відразу рушив у бік цвинтаря, і Ілько вже подумки попрощався з життям. На цвинтарі вони пройшли трохи по стежці й опинилися перед високим гробівцем. Дух попхав велику кам'яну плиту і перед ними з'явився вхід. Ілько ступив за духом в чорноту. Там панував густий запах вологости, перемішаний з димом свічок.

В глибині гробівця ледь‑ледь блимало кілька тоненьких воскових свічок, а довкола напівзотлілої, оброслої мохом домовини сиділо дві молоді панни, одна старша жінка і ще якийсь пан.

– То моя родина, – сказав дух. – Я привів до нас на вечерю того чоловіка, який мене вчора у себе гостив.

Родина закивала головами.

– Сідай з нами, – звелів дух Ількові, і той сів на камінь. їхня вечеря полягала на тім, що вони вдихали запахи загниваючої домовини, вогкого моху, сирої землі і нудотливого розкладання тіл.

Ілько сидів у страшному напруженні і ті якісь півгодини для нього розтяглись на безконечну муку. Аж от нарешті духи підвелися і повільно рушили кудись під землю. Зостався лише вчорашній гість Ілька.

– А тепер я тебе запроваджу туди, звідки забрав.

Назад Ілько вертався, мов на крилах. Біля хати вони спинилися і дух сказав:

– На майбутнє ніколи не зачіпайся з духами.

І дав Ількові ляпаса в обличчя та такого сильного, що кілька днів знати було п'ять пальців на щоці.

 

РОЗГНІВАНИЙ ДУХ

 

1679 року в невеличкій камениці, що стояла побіля рибного базару, трапилася дивовижна пригода. У тій камениці мешкали брати Порадовські шляхетного роду разом зі своїм учителем єзуїтом Длугоборським. Прожили там рік без клопотів, як несподівано почали мешканцям докучати нічні страхи.

Спочатку вони собі це легковажили і солодко спали, повз вуха пускаючи скарги невідомого духа. Та вже в січні й лютому ті завивання почастішали і всі, хто там мешкав, чули щоночі зітхання та брязкіт ланцюгів, важкий гуркіт каміння і шелест у повітрі. І, видно, духові залежало на тім, аби на нього увагу звернули, бо почав не тільки вночі, а й удень стукати в двері. Перелякані юнаки кинулися шукати нове помешкання, але нічого такого ж вигідного не знайшли.

Врешті запросили каплана, що був їхнім кревним, на ім'я Поліковський. Каплан зостався в камениці на ніч і, коли почулися завивання, почав до духа промовляти:

– Заклинаю тебе в ім'я Збавителя нашого, скажи, хто ти є і чого жадаєш! Чому непокоїш тих молодиків?

І тоді всі присутні почули страшний та похмурий голос духа:

– Я є духом Софії Порадовської, котра померла перед кількома роками. При тих словах брати Порадовські ще сильніше вжахнулися. Адже то непокоїв їх не хто інший, як дух їхньої матері.

– Що тебе покликало до світу живих? – спитав парох. – Чому жахаєш мешканців сього дому?

– Прийшла‑м сюди, бо кари страшні в чистилищі терплю, за старшого сина свого покутуючи,

– Чим же він наразив тебе на ту покуту?

– Тим, що за матір свою, як належиться, не молиться.

– То якась помилка, – сказав парох. – Я знаю, що він був і є добрим сином,

– Ні! – обурився дух. – Бачу його, як він лежить у ліжку і не молиться. І ому дозволь мені, аби‑м того невдячника покарала, як сама знаю.

Почувши це, наляканий хлопець зірвався з ліжка і тремтячим голосом почав молитися за душу неньки.

Щойно тоді дух злагіднів і спокійніше заговорив, наказавши, які молитви слід за нього відмовляти, скільки служб святих відправити, милостині убогим роздати і тоді лише тихо відійшов.

 

НАВІТЬ ДУХИ ПОКІЙНИХ ЄПИСКОПІВ МОЛИЛИСЬ ЗА ЛЬВІВ

 

Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.

Усі церкви стояли відкриті навстіж денно і нощно, священики на зміну правили служби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.

Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у святих плащах та шапках‑інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали.

А іншого дня на світанку з'явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.

 

РЯТІВНИК ЛЬВОВА ІВАН З ДУКЛІ

 

28 вересня (за старим стилем) 1648 року війська Хмельницького підійшли до околиць Львова. Перед мурами міста були насипані високі вали, з яких стирчали гострі палі. На тих валах і зайняла оборону частина вояків та міщан. Решта боронила Високий Замок і самі мури міста.

І ось під час запеклого нічного штурму, коли почали валитися палі, осипатися вали разом з колодами, які їх підтримували, а сили оборонців танули, сталося диво. Серед темної ночі, котра сповнила страхом львів'ян, раптом усі побачили, як у повітрі над костелом Бернардинів пролітає якийсь святий. У грубій власяниці, оперезаній шнуром, він, уклякнувши, зносив до неба в молитві руки, а довкола його постави сяяло яскраве світло.

Львів'яни пізнали у ньому святого Івана з Дуклі, тлінні останки якого спочивали в монастирі Бернардинів. І несподівано відчули новий запал до бою, а сили їхні зростали нестримно, там часом, як ті, що штурмували, почали занепадати на силах і поволі відступати.

Розповідали, що пізніше сам Богдан Хмельницький кілька разів визнав, що Львів мусить бути під опікою якогось святого. І наче б саме тому гнів свій на милість повернув та змирився з львів'янами.




Назад в раздел
2009-2016 Права захищено - INTERES’но у ЛЬВОВІ.