Заказ экскурсий по Львову:

Я в


Авто-екскурсии Львовом
Старый герб Львова Новый герб Львова
Українська мова ''Interes’но у Львові'' Русский язык ''Interes’но во Львове'' English
Interes'но во Львове - ваш персональный гид по Львову. Экскурсии по Львову

СКАРБИ

Легенди Львова

СКАРБ МЕДОВОЇ ПЕЧЕРИ

 

Був собі один мельник, що мав млин на Полтві і дуже хотів знайти скарб. Кожної вільної години ходив по старих людях та випитував, чи не чув хто про закопані скарби. Серед старих людей і справді знаходились такі, що чули щось про скарб, але ніхто не міг показати якесь правдиве місце. Так що, коли мельник вирушав туди, то тільки марно час гаяв. Аж якось розповіла йому стара баба, що чула вона про скарб біля Медової Печери.

– Хто вже того скарба закопав, я не знаю, брехати не буду. Але мусить там бути хрестик на камені. Як того хрестика знайдете, то треба на два кроки відступити і копати, Проте я б на вашім місці того би ніколи не робила.

– Бо ви вже в літах, – сказав мельник. – Нащо вам скарби?

– Ні не того… Чула‑м я, що той скарб хтось дуже пильно стереже, і так просто ніхто до нього не приступить.

– Ей, не морочіть лиш мені голови, – відмахнувся мельник. І того ж таки дня подався до Медової Печери.

Біля входу побачив кілька кам'яних брил, котрі так замшіли, що годі було спостерегти вказівний знак. Мусив мельник ножем кожну брилу обшкрябувати, поки нарешті й справді не натрапив на хрестика.

Тим часом уже звечоріло.

– Треба квапитися, – сказав собі мельник і взявся з запалом копати. Земля у тому місці була геть упереміш з камінням, лопата лізла не більше, як на півштиха, і мельник добряче упрів, поки не почув скрегіт заліза. Розчистивши яму, побачив залізне віко скрині. Та не просто віко, а з якимсь орнаментом. Коли придивився уважніше, то розрізнив лева, що стояв на задніх ногах, а в передніх тримав корону.

– Ого! – отетерів мельник. – Чи не буде це скарб самого короля Данила? Або його сина Лева?

Тоді схопив лопату і щойно мав підважити віко, як із‑під землі вискочив якийсь переляканий дідок з довжелезною білою бородою та як закричить:

– Ой‑ой‑ой! Горить! Горить!

– Що горить? – аж стрепенувся мельник.

– Твій млин горить!

Мельник зірвався на ноги, глянув – і справді побачив у тій стороні високе полум'я. Горів його млин, сумнівів не було.

– Біжи! – гукнув дідок. – Бо полум'я на хату перескоче! Дивись який вітер!

І враз звіявся такий вітер, що дерева сполохано залопотіли, зашуміли, а котрі тонші, ті аж пригнулися до землі.

Кинувся мельник щодуху додому. Поки біг, не зводив погляду з полум'я, що аж у небо сягало своїми яскравими язиками.

Дорога повела в яр і все зникло з очей, не бачив уже й вогню, чув лише у вухах, як тріщить полум'я, як гепають перепалені балки, як галасують люди і б'є дзвін на сполох. Молив Бога, щоб тільки вітер не війнув язиками на його хату.

Нарешті, важко хекаючи, вибрався з яру і закляк на місці: млин його височів на пагорбі цілий‑цілісенький. Ледь‑ледь повівав вітерець, всюди було тихо і спокійно, жодного сліду пожежі.

Тепер він збагнув, що скарбник обдурив його і сумно потюпав до хати. Зараз, коли стемніло, не відважувався вертатися до Медової Печери.

Цілу ніч йому довелося крутитися на лаві, ніяк не міг заснути, весь час не сходило йому з очей залізне віко. А тільки благославилося на світ, чимдуж побіг до свого скарбу.

Коло печери клубочився туман. Покинута лопата лежала неподалік. Але яма щезла. Ніхто б і не здогадався, що тут хтось колись копав. Мельник тільки скрушно похитав головою, розуміючи, що марно було б починати усе заново. Адже сполоханий скарб опустився тепер так глибоко під землю, що й життя не вистачить, або його сягнути.

Коли повернувся додому, побачив, що люди вже чекають його біля млина.

– Еге, – похитав головою мельник, – може цей млин і є моїм найбільшим скарбом? Якби, не дай Боже, згорів, яким би моє життя тоді стало?

 

СКАРБИ ВИСОКОГО ЗАМКУ

 

Це було тоді, коли ще Замок стояв, але ніхто вже в ньому не жив. Запустіння і сутінки запанували тут.

Одна бідна жінка пішла якось із сином збирати лікарські трави на Високому Замку. Гора геть уся колись була вкрита лісом і різного там зілля ряхтіло видимо‑невидимо.

Так ото й забрели вони до самих замкових руїн. А то було якраз 10 травня, день Симона Зилота, коли скарби до сонця очищаються.

Почула жінка важкий скрегіт, глянула, – аж тут старезна зіржавіла брама розчахнулася. А там у дворі повно золота.

Жінка так і остовпіла. Раптом голос пролунав у верховіттях:

– Бери, поки час! За мить буде пізно!

Жінка разом з малим кинулася у двір. Нагребла вона золота в поділ і мерщій назад. Та щойно вибігла, помітила, що хлопчика забула. Озирнулася і побачила, що він грається з дорогоцінними камінчиками. Жінка метнулась назад, але брама тим часом зачинилася і скільки вона не гупала в неї, скільки не ридала і не благала, так і не відчинилася.

Повернулася вона додому, висипала золото в скриню та так і не торкнулася його впродовж цілого року, побиваючись за сином своїм. Ледве діждалася знову того самого дня і подалася на Високий Замок.

Стала вона перед брамою і чекала, щоб ускочити у двір та хоч мертвого свого синочка забрати і поховати по‑людськи. І ось, коли сонце зіп'ялося на сам верх, брама заскреготіла і розчахнулася.

Жінка глянула й не позірила очам своїм. На купі золота і самоцвітів сидів її хлопчик і весело сміявся до неї. Нічого йому не бракувало, навпаки за рік він підріс, а худі колись щоки зарожевіли пампулями. Схопила вона його в оберемок і хода назад. І якраз вчасно, бо брама знову зачинилася і Замок став таким самим похмурим, як і досі був.

– Що ж ти їв? – спитала жінка в малого, обмацуючи його та повертаючи на всі боки.

– А мене біла пані годувала. Вона забрала мене в палац і я там грався з такими самими дітьми, тільки що вбрані вони були якось по‑чудному. І корони мали на головах. Там у палаці я й жив, а сьогодні біла пані взяла мене за руку і на подвір’я запровадила, щоб я маму чекав.

 

УПИРЕВІ СКАРБИ

 

У Винниках мешкав дуже скупий багатій, який мав стільки золота, що ледве встигав його за цілий день перерахувати, а беріг пильніше ока свого. Зайве и казати, що таке багатство не прийшло до нього праведним шляхом, а заробив його здирством і шахрайством. І от, коли вже він зістарився і почув смерть свою, то звелів своїм двом найвірнішим слугам видовбати печеру в Чортовій Скелі. А як печера була готова, перевіз багатій свої скарби в печеру.

Тепер його мучила одна‑єдина гадка: чи будуть його слуги вірні йому до смерті? Чи не заберуть собі потім його скарби? Так він міркував, поки слуги зносили каміння і готувалися замуровувати вхід до печери

Не вірив нікому на світі, то чого мав вірити своїм слугам? Схопив кайло і забив обох. І трупи заволік у печеру і сказав:

– От тепер ви мої скарби не розтринькаєте. Тепер ви будете стерегти їх, як вірні пси.

І сам замурував печеру, ще й дерном обклав і кущами обсадив так, що ніхто б ніколи й не здогадався, що тут щось заховано.

Вмирав багатій з легкою душею, бо вже його не мучили думи, що з його скарбами станеться. Але й померши не покинув свого найулюбленішого заняття – рахувати гроші. Що ночі вставав з могили, ішов до Чортової Скелі і дзеленькав до перших півнів.

Неприкаяний дух його не раз бачили люди, але ніхто не відважувався простежити, куди це він мандрує, хоч і здогадувалися, що либонь, скарби свої провідує.

Але був у Винниках син місцевого дячка Василько, котрий не боявся ні чорта, ні диявола і не раз уже собі роздумував, яким би то робом того упира вислідити.

Якогось дня пішов на цвинтар і добре роздивився, де поховано багатія. А поховано його було в кам'яному гробівцеві. Хлопець зазирнув у шпару й побачив домовину, біля якої лишалося ще доволі місця. Видно, мали когось із родини тут ще поховати.

– Ага, тепер знаю, – сказав парубок і, повернувшись додому, заходився витесувати труну. Та не яку‑будь, а таку, в якій лише шляхту ховали.

Батьки, як це побачили, забідкалися не на жарт:

– Чи ти здурів? Що це ти затіяв?

Мусив їм брехати, що труну йому замовив один пан зі Львова.

– А бодай тебе! – гримнув батько. – То для того я тебе вчитися посилав, аби ти трумни тесав?

– Ей, не сваріться. Одну цю тільки витешу і на тім кінець. Просто я заклався з хлопцями, то мушу тепер своє зробити.

Ще завидна завіз парубок домовину на цвинтар і приволік до гробівця. Поволі починало сутеніти. Коли сонце зайде, упир оживе, а зараз він спить мертвим сном.

Василько відчинив гробівець, втягнув труну до середини і поставив поруч упиревої Потім вийняв з трун, кілок осиковий і сокиру та сховай їх під труну, а сам вмостився у ній і віком накрився. Склав руки на грудях, лежить і чекає.

Недовго й чекати довелося – почувся легенький скрип, далі хтось застогнав, закректів, гримнуло віко на долівку…

Василько подих затамував і очі заплющив. Відчував, що упир уже помітив нову домовину.

– А то що за мара? – здивувався упир. – Це кого посміли мені втулити, га? Чи мало я грошей вбухав на цей гробівець, щоб лежати собі спокійно самому? Оце мені Господь родинку післав! Хай їй грець! Ану вилазь, ти, бузувіре чортів! Чуєш!… Чого мовчиш? Праведником прикидаєшся? А дідька лисого! Нема в нашого роду праведників! Самі упиряки! Вилазь, бо зараз бука візьму!

Василько несміливо відхилив віко і вистромив голову:

– Вуйцю! Та не кричіть так, як зварйовані! Чи я винен, що мене коло вас поховали?

– А ти що за один? Гов! Та зовсім молодий!

– Того ви мене й не знаєте. А я вашого брата син, – збрехав Василько, сідаючи в труні по‑турецьки.

– Мого брата? Котрого? Чи не Андрушка?

– Еге, Андрушка.

– А бодай би твого татуня грім забив! А бодай би він третіх півнів не почув, як оце мені таку свиню підсунув!

– Перепрошую, вуйцю, але я не свиня, а таки ваш небіж.

– Відставної ти кози барабанщик! Шукай собі вуйків серед таких самих жебраків, як твій татуню, а не лізь до пана!

– О, видите, вже ви самі здогадалися, чого мене до вас запроторено. Як ото ми вас ховали, то татуньо мій дуже бідкався, що ви йому ані зламаного гроша не лишили. А ще заставили весь свій маєток так, що по‑смерті жиди його зараз собі забрали. То ми не мали навіть за що вас поховати. От тоді татунько і порішили, що коли ви так поскупилися, то мусите гробівцем поділитися. Бо ж на наші гроші вас і ховали, і відспівували, і поминки, і сороковини справляли. А ми, як ви добре знаєте, не такі вже й заможні.

– Ага, то твому татуньові для рідного брата кілька золотих шкода було? Оце я дожився! Оце родина!… Добре, а ти як сюда попав?

– А так, що саме на ваші роковини з'їхалася рідня, аби вас пом'янути. А матінка саме гиндика спекла. От я того гиндика їв та кісткою і вдавився. Так то вуйцю, через вас я дуба врізав. Нічого тепер нарікати.

Упир подивися на Василька суворим поглядом, подумав і сказав:

– Добре. Як так сталося, мусимо дати раду. За мій гробівець мусиш відробити, вставай і ходи за мною.

Упир завів Василька до Чортової Скелі і, плеснувши в долоні, сказав:

– Скеле, скеле, відчинись, ясним скарбом засвітись!

І вмить скеля розступилася, і побачив хлопець яскраво освітлену печеру.

– Заходь, – сказав упир.

– Е ні, – відмовився Василько. – Слуга ніколи не йде перед своїм паном, а тільки за ним.

Упиреві це сподобалося і він, не перечачи, зайшов до печери, а Василько за ним. Там аж очі сліпило від золота й срібла, а в кутку лежало два трупа. Хлопець зразу здогадався, що це слуги багатієві.

Цілу ніч рахували вони золото, а над ранок упир сказав:

– Все, пішли назад.

Хлопець вийшов за упирем з печери і спитав:

– Вуйцю, а не боїтеся ви, що хтось підслухає вашу примівку і скелі відчинить?

– Ніколи в житті. Скеля слухає тільки мертвих.

– Справді? То можна я її зачиню?

– То й зачини, тільки сказати треба: "Скеле, скеле, зачинись, в чорну темряву вдягнись!"

– Як‑як? – перепитав хлопець, затягуючи час, бо саме пролунали перші півні, а упир дуже квапився на цвинтар.

– Але ж ти недорайда! – вилаявся він і вже хотів сам скелі зачинити, але для цього треба було вернутися і стати проти самого входу, а час уже підтискав, тому кинув через плече примівку й побіг, не озираючись.

Хлопець плеснув у долоні й проказав закляття. Як він і сподівався, скелі ані не здригнулися. Упир, почувши, як хлопець вигукує закляття, спокійно зник у хащах і ще до третіх півнів умостився в домовині. Хлопець діждався світанку, прийшов на цвинтар і заліз в гробівець. Там він скинув віко з упиревоі домовини і приставив осиковий кілок до грудей. Упир лежав, наче щойно похований, і тільки‑но Василько вдарив сокирою по кілку, як враз цвиркнула кров на всі сторони, а упир прокинувся і вирячив нажахані очі. Але крик йому застряг у пельці. Хлопець двома ударами загнав кілок йому в груди. Враз тіло мертвого посіріло, потахло і почало на очах всихатися й розсипатися. Та Василька це вже не хвилювало, він вискочив з гробівця і побіг чимдуж додому, щоб похвалитися батькам, якого він скарбу роздобув.

Не буду вже вповідати, як вони золото зсипали у мішечки та клали на воза, та як потім за тії гроші збудували церкву і кам'яного моста через бурхливу річку Маруньку, бо це було так давно, що вже нема ані церкви тієї, ані моста, а Маруньку тепер і курка перебреде. Скажу лише, що тільки‑но вони весь скарб вибрали, як скеля сама по собі зачинилася і більше вже ніхто ніколи не чув, аби там коли‑небудь якась печера відчинялася.

 

СКАРБИ ДРІБНОЛЮДКІВ

 

Діялося це за прадавніх часів, коли у Полтві ще можна було не тільки скупатися, а й рибу ловити. Тоді стояв на Голоскові млин. А у мельника була донька Настуня. Виросла дуже пещена та вередлива, бо мельник любив доньку і нічого для неї не жалував.

Однієї неділі він із жінкою поїхали на ярмарок, а Настуня залишилася сама. Сиділа вона на лаві і роздумувала, що батьки привезуть їй з міста. Раптом дивиться, аж біля мисочки з молоком для кота стоїть чоловічок у червоній шапочці. Набирає у жменю молоко і п'є. Настуня, недовго думаючи, тихенько підкралася до чоловічка і вкрала шапочку. Той розлютився і затупав ніжками:

– Віддай мені шапочку! А Настуня у відповідь:

– Не віддам!

– Ну, добре, – каже чоловічок. – Як не хочеш так віддати, то проси, чого тільки забажаєш.

– Хочу побачити скарби дрібнолюдків, – закопилила губку Настуня. – Мені мама розповідала про них казку.

Чоловічок зблід і злякано замахав руками:

– Не можна тобі цього! Хіба не знаєш, що за кожну годину, яку пробудеш у нас, муситимеш віддати рік життя тут, на землі.

– Ну і що? – знизує плечима Настуня. – А я хочу і край! Зрештою, мені і не дуже завадить провести два‑три роки під землею. Якраз стану повнолітньою, а тоді зможу і заміж вийти.

– Ну, гаразд, – погодився дрібнолюдок. – Хай буде по‑твоєму.

І повів її до скелі, біля якої звелів заплющити очі. А коли Настуня їх розплющила, то побачила, що опинилася в печері, серед важких, оббитих золотом скринь.

– Дивися на моє багатство, скільки схочеш, і вибери собі звідси дванадцять коштовностей. Але пам’ятяй, що час не стоїть на місці

Настуня відчинила першу скриню, а там повно перстенів, кульчиків і намиста. Як взялася те все міряти, то й забула, що має квапитися. Дрібнолюдок став біля виходу і дивився на Настуню.

– Перша година минула! – невдовзі почула вона його голос.

– Зараз, зараз. Ось ще ці перстеники поміряю.

Поки всю скриню оглянула, то ще одна година минула. Далі перейшла до другої скрині, потім до третьої, четвертої. Міряла і роздивлялася сукні, хустки, черевички, плахти, запаски, очіпки, чобітки, коралі, перстені, кульчики, сорочки, далі знову сукні, хустини, плахти. А години минали. Дрібнолюдок час від часу піднімав руку і гукав:

– Десята година… Двадцять п'ята… Сорокова… А Настуня:

– Зараз, зараз. Ось тільки цю скриню додивлюся. Аж раптом чує:

– П'ятдесята година!

– Ой лишенько моє! – скрикнула налякана Настуня. – Це ж півсотні літ на землі минуло!

Похапцем зібрала гостинці, віддала дрібнолюдкові шапочку і кинулася бігти з печери. Біжить, а з голови не йде думка:

– П'ятдесят літ! Чи ж застану живими своїх рідних?

Біжить дорогою, а по обидва боки верби і явори вже старі та крислаті. А були ж зовсім тоненькими деревцями, коли вона пішла з дому. Прибігла до млина, а там чужі люди.

– Чи не знаєте, де мельник Антось і його жінка? – питає в них Настуня.

– Еге, – відповідають їй. – Давно вже їх немає, повмирали з туги за своєю донечкою, котра невідомо куди зникла, коли вони до міста поїхали на ярмарок. А ви ж дівчино, чия будете?

Настуня тоді в плач. Шкода стало її новому мельникові, взяв він дівчину за руку та й каже:

– Ходіть‑но до хати. Розкажете про своє лихо, може полегшає. Завели її до хати, нагодували. Дівчина розповіла їм про свою пригоду, а коли скінчила то зняла з руки перстень і поклала на стіл:

– Оце вам, люди добрі, гостинець за ласку вашу. Може, коли згадаєте і про мене нелихим словом.

Не встигла вона ще того доказати, як відчула, ніби стала трохи важчою. А господиня аж руками сплеснула:

– Та ви за мить на кілька літ постаршали! Не знімайте більше з себе тих перстенів.

Але Настуся не послухала і пішла блукати світом та роздавати свої коштовності бідним людям. І що менше залишалося прикрас, то старішою ставала Настуня. Вкрилося зморшками біле личко, зігнулася спина, прокралася сивина в коси. Все важче ставала її хода. І от, коли залишився у неї тільки останній гостинець дрібнолюдка, подалася вона з ним до монастиря святої Катерини, де невдовзі й померла.

 

СКАРБ НА ПІДЗАМЧІ

 

Про Скарби на Підзамчі давно оповідали легенди, але час віл часу знаходилися такі сміливці, що намагалися їх відшукати. На жаль, все намарне, бо нечиста сила свій обов’язок справувала, як належить.

Десь у сімдесятих роках минулого віку жило собі на Личакові троє різників, котрі постановили собі здобути ті скарби. Називалися вони Дусько, Мілько і Нусько.

Одного разу подалися вони до старої чарівниці, аби спитати в неї ради.

– Той скарб можна дістати тільки у Великодню П'ятницю, – казала вона, – бо тоді нечиста сила слабне. Але пам’ятайте, що заки будете копати, аби жоден з вас ані слова не мрукнув, бо тоді ціла праця піде намарне.

Ледве дочекалася трійця Великодньої П'ятниці. Взяли лопати, кирки, мотики, не забули і лантухи на гроші й подалися на Підзамче. Стара докладно описала їм те місце, де мали бути гроші, і хлопи взялися до роботи.

Копають годину, копають другу. А кожного язик аж свербить щось сказати. Піт їм з очей тече, а скарбів – ані сліду.

Десь так на третій годині з‑поза дерев раптом виїхала чорна бричка, запряжена чотирма кіньми. Різники перезирнулися, переморгнулися і мовчки продовжили роботу.

Коні спинилися, а з брички вихилився пан у чорному вбранні і спитав:

– Чи далеко до Глинян?

Але жоден з трьох не відповів йому, бо вже здогадався, з ким мають справу. І бричка зникла в лісі.

Різники копали далі і ось під лопатами заскреготіло залізо. Певно, скриня з золотом!

І в цю саму хвилю виїхав з лісу якийсь горбатий клаповухий карлик на маленькому возикові. Той возик мав лише по півколеса, а через те смішно подригував та підскакував, немилосердно порипуючи. А чим, ви гадаєте, був запряжений візок? А нічим, їхав сам по собі. І, ясна річ, наші скарбошукачі аж роти пороззявляли від подиву.

Тим часом карлик, порівнявшись із ними, спитав:

– Скажіть мені, як хутко я дожену того пана, що переді мною на бричці проїхав?

Мілька те дурне питання вивело з рівноваги, що, забувши про пересторогу чарівниці, крикнув:

– Та на такій тачці ти й до смерті його не доженеш, ти, пугало вороняче!

– Цить! – зойкнули Дусько і Нусько, та вже було пізно.

Скарб умить запався з величезним гуркотом в глибини землі. Зірвався вихор, підхопив возика з карликом, закрутив ним на місці і поніс кудись у ліс. Тільки веселий регіт нечистої сили вдарив луною. Таки вдалося їй обхитрити трьох різників.

 

РОЗБІЙНИЦЬКИЙ СКАРБ НА ВИСОКОМУ ЗАМКУ

 

В останні роки XVI століття славу найбільших розбишак у Львові мали сини бурграфа Високого Замку брати Білоскорські.

Вдень вони перебували в замку, а вночі ґрасували околицями, чинячи ґвалт і грабунок. Особливо потерпали від їхніх рук купці.

Брати ховали обличчя за чорними хустинами і ніхто не міг їх розпізнати.

Награбоване звозили до замку і ховали в льосі. Минуло з того часу багато літ. І ось двом дівчатам Євці і Юльці забаглося пошукати скарбів на Квітневу неділю. Зійшли вони на гору і стали чекати. Увечері, щойно у львівських церквах забомкали дзвони, дівчата почули під землею якийсь гуркіт, мовби щось раптово осипалося. А за хвилю земля здригнулася і запалась, а з глибини і, випірнув казанок золотих дукатів.

Дівчата кинулися черпати жменями у хвартухи і вже набрали його багацько, коли Євка радісно вигукнула:

– Але, Юлько, то‑сь ми розбагатіли!

Ще й не договорила тих слів, а тут як гукне щось з землі! Навіть обоє не встигли очима мруґнути, а хвартухи їм спорожніли. Казанок із золотом запався під землю і земля зійшлась понад ним, наче плесо озера.

Несподіване щастя їх так ошелешило, що зовсім забули про те, що не мають права ані пари з вуст пустити.

Засмучені вернули додому, але наміру свого не облишили і наступного року знову вибралися на Замок.

Як і минулого разу, золото з'явилося з‑під землі, а дівчата поквапилися набирати дукати до хвартухів. Коли наповнили вщерть, мовчки кивнули одна одній і побігли додому.

Але що тут сталося! Чорні хмари закрили небо і темні непровидні сутінки оточили їх з усіх сторін, а в кущах зашуміло, заскреготіло, заскавучало. Здавалося, що всі чорти пекла кинулися за ними навздогін, боронячи свого скарбу.

Цокочучи зубами, Євка і Юлька бігли з гори, а гілки боляче морскали їх по руках і ногах, лізли в очі, дряпали обличчя. Та вони трималися, як могли, і ані звуку не згубили.

Раптом Юльку щось як ухопить за спідницю, аж волося заворушилося на голові, зимні дрижаки пробігли тілом, а з вуст вирвався моторошний зойк: – Євко! Чорти!

За мить по тому все стихло, вмовкло, вляглося. Хмари розприслися разом із мрякою і довкола запанувало тихе лагідне надвечір'я.

У хвартухах обох дівчат не зосталося жодної монетки. Нечиста сила забрала своє.

Після тої пригоди і Євка, і Юлька більше навіть не марили тим скарбом, бо вдруге пережити такий жах не мали вже сили.

З тих пір ніхто на високий Замок не ходив пильнувати скарбів І лежать вони там по сьогоднішній день.

 

КЛЮЧ ВІД СКАРБУ ПІД ЧОРТОВОЮ СКЕЛЕЮ

 

Довго полювала міська сторожа на розбійника Федька Чугая, та врешті‑решт схопили і заточили до тортурні. Кат впродовж кількох днів намагався вибити з в’язня бодай щось про його товаришів та їхні криївки, але все намарне.

Лежачи змордований без клаптика живого місця на тілі, Федько марив про своїх друзів і про те, як вони на прудких конях увірвуться на Ринок і врятують його від страти.

Аж ось нарешті надійшов його останній день. Раннім ранком вивели Федька з катівні. Мав на шиї зашморг, кінець якого тримав у руні кат. Сторожа, озброєна галябардами і флінтами, оточила їх з усіх боків.

Шибениця вже чекала попід Ратушею. Федько кидав довкола неспокійними очима, намагаючись упізнати своїх кумплів у юрбі цікавих. Не міг він знати, що частина його розбійницького загону загинула день перед тим під час облави, а решта розпорошилася і рятувалася на віддалених хуторах.

Коли врешті збагнув, що порятунку не буде, зі смутком і байдужістю пропустив повз вуха вирок смерті. Так само механічно поцілував хреста священикові й висповідався. І тільки зійшовши за катом на драбину, мовби знову на світ народився. Поглянув на тлум людей і гукнув:

– Гей, люди! Біля Чортової скелі під смерекою закопав я золоті і срібні гроші! Сховані вони в залізній скрині, а ото ключ від неї.

Із тими словами скинув з шиї металевого хреста і простягнув на руці.

Кат щойно зараз помітив, що хрест має зазубрини, такі, як у ключі. Аж очі йому на лоба полізли, що раніше про те не здогадався, бо був би з шкіри виліз, а видобув би з Федька його скарб.

Але ніхто з юрби не рушив з місця за тим ключем, і тоді кат простяг було руку за ним, але Федько змахнув правицею і ключ полетів людям під ноги. Може б хтось й підняв, але в одну мить невідь звідки об'явився чорний пес, схопив ключа до писка і, заки хто‑небудь отямився, зник безслідно.

 




Назад в раздел
2009-2016 Права захищено - INTERES’но у ЛЬВОВІ.